ГоловнаБлогиАдмірал Кабаненко: «Не слід забувати… в Москві створена стратегія нової генерації війни, застосованої в Україні і щодо України — гібридної, прихованої і тотальної. І ця війна ще не має ознак завершення»
24 лютого 2017

Адмірал Кабаненко: «Не слід забувати… в Москві створена стратегія нової генерації війни, застосованої в Україні і щодо України — гібридної, прихованої і тотальної. І ця війна ще не має ознак завершення»

499Колись Черчилль сказав: «Народ, який забуває своє минуле, втрачає своє майбутнє». У 90-ті роки чітка ідентифікація країнами Східної Європи свого цивілізаційного вибору привела до геополітичного зсуву, в ході якого ці країни отримали можливості щодо розвитку у складі європейської родини та євроатлантичну безпекову парасольку, а Україна з неясною суспільно-політичною та економічною моделлю, незрозумілою щодо способу забезпечення національної безпеки «багатовекторною» зовнішньою політикою досить швидко перетворилася на буферну зону зіткнення регіональних і глобальних інтересів та протиріч.

            Взагалі, історія завжди дає уроки на майбутнє, водночас невивчені уроки збільшують шанс повторення серйозних помилок та промахів. Наприклад, перша половина XX століття було насиченою історичними уроками, актуальними для сьогоднішньої України. Одним з таких уроків є те, що віроломні воєнні удари по країнах буферної зони було завдано з напрямків, де їх найменше очікували.

            Окупація Криму Росією та війна на сході України — не ігровий сценарій, а тяжке сьогодення нашої держави. Безумовно, потрібна всебічна стратегія виживання України в цих непростих умовах. Мир, стабільність і добробут завжди були і залишаються прагненнями громадян будь-якої держави. Але історичний досвід вчить, що стратегії мирного врегулювання не слід базувати на підході «мир за будь-яку ціну». Саме тому насторожують бачення, в яких для врегулювання конфлікту Україні пропонують відмовитися від євроатлантичної інтеграції, перейти до політики нейтралітету, забезпечити «особливий статус Севастополя і Криму» й виконати інші заходи, які по суті є добровільним делегуванням суверенітету нашої держави у «братерські обійми старшого брата».

            В дипломатії поступки країні-агресору заради компромісів, щоб утримати її від порушення миру або застосування крайніх заходів, називаються політикою умиротворення, яка ніколи не розв’язувала проблеми, лише створювала нові, — це позиція слабких і розділених. Прихильник політики умиротворення агресора прем’єр-міністр Великобританії (1937—1940) Невілл Чемберлен, повернувшись до Лондона після підписання Мюнхенської угоди з Гітлером, Муссоліні та Даладьє 30 вересня 1938 року, заявив британцям: «Я привіз вам мир!». Менш ніж за рік стало зрозуміло, що політика умиротворення не принесла Європі миру — розпочалася кровопролитна Друга світова війна. Слід відзначити, Уїнстон Черчилль передбачив такий перебіг подій у своїй фразі 3 жовтня того ж року: «Англії був запропонований вибір між війною та безчестям. Вона вибрала безчестя і отримає війну».

            Принциповим є те, що в ході міждержавного збройного конфлікту про мир слід говорити лише тоді, коли обидві сторони конфлікту прагнуть його встановлення (через дійсне політичне переконання в його необхідності або примушення до нього дієвими механізмами міжнародного силового тиску). Тобто дві сторони, а не одна, готові укласти мир. Тоді на вищому рівні приймається рішення про припинення вогню і організовується безпекова конференція (можуть бути й інші формати, з посередниками чи без них), де обговорюються умови і порядок встановлення миру (розведення військ, створення буферних, демілітаризованих зон тощо) й підписуються відповідні міждержавні документи (угоди). Мир у війні, якого прагне лише одна зі сторін означає її поразку і капітуляцію, умови такого миру визначає переможець.

            З іншого боку, чомусь окремі українські політики і дипломати вважають, що в умовах триваючого збройного конфлікту Кремль обов’язково прийме «вигідну», на їхній погляд, політико-дипломатичну чи економічну пропозицію.

            Слід нагадати, що є такий військово-психологічний прийом, який називається «введення противника в оману»: в даному випадку дозволити стороні-ініціатору «вигідної пропозиції» вважати, що протилежна сторона буде слідувати логіці цієї «вигідної пропозиції», а насправді втягнути її в ілюзію односценарного розвитку поточної ситуації і використати інший, абсолютно не очікуваний, сценарій виключно на свою користь, чим створити сюрприз-фактор і отримати бажану перевагу (оперативну чи стратегічну) з негативними наслідками для сторони-ініціатора. Тобто дорожні карти врегулювання конфлікту з Росією, де Україна запроваджує (забезпечує, втілює) те чи інше зовсім не означає, що в Кремлі будуть робити так, як це бачиться в Києві. Як раз досвід свідчить з точністю до навпаки — Кремль завжди грає свою власну гру. Не слід забувати, що не в Києві, а в Москві створена стратегія нової генерації війни, застосованої в Україні і щодо України — гібридної, прихованої і тотальної. І ця війна ще не має ознак завершення.

500         Якщо ми сильні, згуртовані і готові захистити власну незалежність — на фронті і в тилу, на державній службі чи в приватному бізнесі, у відносинах з партнерами та союзниками, то є шанс зберегти країну і розбудувати її такою, якої прагнемо. Це важкий шлях, взагалі в історії обстоювання незалежності не буває простого шляху. Щоб вистояти, треба бути сильними і згуртованими. Погоджуюся з тими експертами, які вважають, що нам слід створювати вмотивоване, добре оснащене і підготовлене до нової генерації війн військо, будувати і закуповувати сучасні бойові системи, спроможні вирішувати завдання на землі, у повітрі та на морі, в інформаційному та кібернетичному середовищах, а також формувати суспільно-політичну живучість держави. Але стандарти такої системи — в НАТО. Слід наголосити, що Альянс є політико-військовим клубом, а не воєнним блоком, він побудований за принципами політико-військового консенсусу, де один — за всіх і всі — за одного незалежно від розмірів території чи кількості населення країни-члена Альянсу. Згадайте рішення Варшавського саміту і кроки країн НАТО, спрямовані на гарантоване забезпечення безпеки східних країн-членів цієї організації, а також безпрецедентний комплексний план підтримки України, затверджений Північноатлантичною радою на вищому рівні. Ми хочемо відступитися від всього, що зроблено по багатьом спільним програмам і проектам, сказати партнерам «ой, ми вже не з вами» і піти у «вільне плавання» заради примарної перспективи умиротворити агресора?

            Звичайно, історія не терпить умовного способу, і, мабуть, сьогодні марно вести розмову про те, що відбулося якби в 90-х Україна вступила в НАТО. Питання в іншому: які стандарти є ефективнішими в системі оборони держави — радянські командно-вертикальні «закрий рота і виконуй наказ», чи західні, побудовані на лідерстві та повазі до воїна-захисника держави?

         По суті це два полярно різних підходи до оборони — або «людиною-гвинтиком», яка закриває усі діри у обороні, або професійне-технологічним підходом, в якому перемагають розумом і знаннями, навичками та технологіями. Як то кажуть, відчуйте різницю.

            Наша країна зараз перебуває на полі битви за незалежність і майбутнє. Встановити на цьому полі мир, коли інша сторона концентрує сили та засоби для її ведення і активно застосовує їх в різних форматах означає визнати себе слабими та обміняти на мир власні національні права і гідність, території і суверенітет. Невже такий результат потрібний Україні?

Ще один історичний приклад, калька якого була використана в Криму і Севастополі.

            Восени 1939 року Естонія, Латвія та Литва прагнучі миру під загрозою окупації, прямо висловленої Сталіним, уклали з СРСР договори про взаємодопомогу, також відомі як договори про бази, відповідно до яких на території цих країн розміщено радянські військові бази. 17 червня 1940 року СРСР пред’являє балтійським державам ультиматум, вимагаючи відставки урядів, формування замість них народних урядів, розпуску парламентів, проведення позачергових виборів і згоди на введення додаткового контингенту радянських військ. Уряди балтійських країн змушені прийняти ці вимоги. При активній підтримці з Москви, в Естонії, Латвії та Литві одночасно відбуваються державні перевороти. До влади приходять уряди, прихильні до СРСР.

         Час вимагає від України:

v  в політиці та економіці -впровадити привабливу для суспільства соціально-економічну модель розвитку держави, в якій громадянин України, його безпека і добробут повинні стати центром гравітації усіх дій влади і трансформацій в державі, без цього буде важко досягти вкрай необхідної згуртованості суспільства. Це напряму залежить від консолідуючої суспільно-політичної ролі влади, її волі до зміни хитромудрих пострадянських схем, через які страждає значна частина української економіки. На третьому році війни час кидає серйозні виклики українській владі і 2017 рік багато в чому буде вирішальним, і не лише у військовій сфері, слід це визнати. Водночас, яким він стане не в останнє залежить від активності і прагматизму громадянського суспільства та приватного бізнесу;

v  в дипломатії — формувати коло західних союзників України з євроатлантичним центром гравітації та створювати механізми їхньої солідарності з Україною для виводу російських військ з території України та примушення Росії до миру. В цей важкий час нам вкрай потрібні надійні союзники, об’єднанні єдиним розумінням руйнівного характеру загроз європейській безпеці, єдиними цілями виживання в ці часи, спільними цінностями, довірою і готовністю допомогти у важку годину. Це значно глибше ніж політичні заяви і зустрічі вищих посадових осіб, розмови про безвізовий режим чи РНП. Це кропітка робота на виконавчому рівні в спільному директорії. Виникає запитання: чи потрібні в цей час контакти з російським істеблішментом? Так, потрібні, але витримані, холодні і розсудливі, з опорою на єдину політико-військову стратегію, бо державна дипломатія стає прагматичною силою лише поруч з гнучким оборонним стримуванням противника та адекватним військовим реагуванням — такою є діалектика м’якої та жорсткої сили;

v  в національній безпеці та обороні — прискорено реформувати Сектор безпеки і оборони України за стандартами Альянсу. Окремим питанням є стратегія оборони, актуальним в якій є випередження в «трьох М» (Men, Maneuver, Munition) — підготовці, забезпеченості і вмотивованості особового складу; оперативній мобільності і маневрі; ефективних засобах впливу. Крайнє «М» потребує змін в воєнно-технічній політиці — не лише ремонтувати-модернізувати існуюче озброєння та військову техніку, яке створювалося зовсім під іншу концепцію застосування військ, а й будувати взаємно-сумісні з НАТО сучасні високотехнологічні бойові системи. Крім цього, ефективна оборона в умовах нової генерації війни можлива лише при живучості суспільства від впливу різноманітних загроз, в першу чергу, спрямованих на маніпулювання суспільною свідомістю шляхом стирання грані між фактами і дезінформацією.

         Звичайно, пройде час і очікуваний тривалий мир настане, бо війни завжди закінчуються миром. Але, статус кво угруповання російських військ на нашій території і поблизу кордонів України, на жаль, сьогодні не дає такого шансу. Щоб він настав Україні треба виконати величезну домашню роботу.

Турбулентні часи додають нам штормів, це факт. Але, в будь-які шторми вітер і хвилі завжди на стороні сильного і згуртованого екіпажу. 

498            Ігор Кабаненко, адмірал,

експерт з питань оборони та безпеки

Джерело.     «Ветерани.UA»

jooble