ГоловнаРух ветеранівПатріотичне вихованняВолодимир Шлюхарчук, позивний "Дайвер", командир екіпажа вертольота Мі-8 11-ї бригади армійської авіації

Володимир Шлюхарчук, позивний "Дайвер", командир екіпажа вертольота Мі-8 11-ї бригади армійської авіації

644Я пілот в третьому поколінні - родоначальником нашої авіаційної династії був дід. До речі, мій брат став авіаційним інженером, служить в нашій частині. Мама - військовий пенсіонер, багатьох років віддала армії.

            Влітку 2014 року нашому екіпажу Мі- 8 доводилося виконувати по сім-вісім бойових вильотів в день, траплялося, що спали лише годину на добу. Як правило, вже о п'ятій ранку вирушали в перший політ. Якщо виникала необхідність, працювали й ночами. Доставляли зброю і боєприпаси нашим підрозділам, закидали в тил ворога групи для виконання спеціальних завдань, але найчастіше евакуювали поранених. Багато хлопців вивезли з-під Амвросієвки, яку ворог постійно накривав артилерійським вогнем.

ЧИТАЙТЕ:  Прес-центр штабу АТО: Пораненого кулею снайпера захисника Світлодарської дуги вертольотом евакуйовано до військового шпиталю в Дніпро

            З п'ятого на шосте серпня ми переночували біля селища Гранітне. Ранок видався незвичайним: ні розпоряджень командування, ні ворожого обстрілу - тиша. Тільки о дев'ятій годині ранку поступив наказ здійснити перший виліт, потім пішло завдання за завданням. Увечері, коли сонце починало хилитися до заходу, ми думали, що більше роботи цього дня не буде. Але прийшла команда забрати двох тяжкопоранених з-під Саур-Могили. Нам передали по рації координати точки, в яку їх повинні були доставити на автомобілі.

            Ми вже піднялися в повітря, коли почули по зв'язку: "Тільки що підбитий український винищувач МіГ- 29, льотчик катапультувався". Вирішили: зараз заберемо поранених і попросимо, щоб нас направили виручати пілота МіГа.

            До місця, де нас повинні були чекати поранені, летіли на максимальній швидкості, притискаючись до землі, ховаючись за лісопосадками: щоб супротивник не помітив і не відкрив вогонь. Добралися в потрібну точку, але ніхто не вийшов нас зустрічати. Зазвичай хлопці вибігають до вертольота (при цьому тим або іншим чином показують, що свої), а тут - нікого. Ми тоді ще не знали, що сепаратисти почали штурм Саур-Могили і місце, в яке ми прилетіли, вже знаходиться під їх контролем.

            Льотчик-штурман Дмитро Арциленко ніби відчув недобре. Перед самим зависанням підказав мені: "Правіше 500 давай подивимося". Я почав цей маневр. Як потім виявилось, він не дав можливості ворогові, який готувався відкрити вогонь, точно прицілитися. Коли услід за цим по нас ударили кулемети, завдяки початому маневру я отримав пару додаткових секунд для набору швидкості.

            Але все ж таки супротивник влучив в кабіну вертольота. Але якби ми зависли на одному місці, вогонь міг бути ще точнішим. Спочатку я побачив спалахи, в наступну мить зрозумів: стріляють з двох точок з великокаліберних кулеметів. Потім на землі у вертольоті налічили 74 пробоїни. Одна куля пройшла біля мого обличчя і потрапила в голову Дмитру Арциленко, який сидів поруч. Він відразу втратив свідомість. На борту було двоє стрільців - зовсім ще молодих хлопців років по 18 - 20. Вони стали палити по ворогові з кулеметів. А я виконав маневр відходу з-під обстрілу.

            Відвів вертоліт за посадку і став оцінювати ситуацію. Виявив, що пошкоджений лівий двигун, швидко витікає пальне. Проте основний гвинт працював на допустимих оборотах, тобто вертоліт міг летіти. Обернувся до бортового техніка Віталія Гринчука сказати, щоб надав першу допомогу Дмитру Арциленко, і побачив: у Віталія усе обличчя в крові.

            Я максимально притиснув наш Мі- 8 до землі, використовуючи повітряну подушку, і повів вертоліт назад. Раптом відчув, що права нога мене не слухається, а права рука сильно болить. Дивно, що відразу цього не помітив. Глянув на підлогу: піді мною калюжа крові. Наклав джгут, щоб зупинити кровотечу. Ми перелетіли терикон, і я направив вертоліт до позицій наших артилеристів.

            Свідомість не втрачав. У стресовій ситуації тримаєшся на адреналіні. Вертолітнику потрібно працювати у польоті двома руками і двома ногами, особливо при посадці. Коли її виконував, довелося вивернутися на кріслі, щоб лівою ногою зробити те, що слід було виконати правою. На щастя, ми благополучно приземлилися. Боженька допоміг мені врятувати себе і товаришів. Я ще знайшов в собі сили самостійно вибратися з кабіни, щоб виконати необхідні технічні процедури, які слід зробити у разі аварійної посадки вертольота.

В цей час до нас примчав БТР.

         Тільки небезпека загибелі відступила, я подумав про льотчика МіГа, якого ми мали намір розшукати. Незабаром дізнався, що його знайшли і благополучно евакуювали бійці спецназу.

ЧИТАЙТЕ:  Уроки війни на Сході: авіаційна компонента

            Дмитра Арциленко врятувати не вдалося - він помер від отриманого поранення в обласній лікарні Дніпра 12 серпня... На його похоронах батько Дмитра розповів, що син дзвонив йому напередодні нещасливого вильоту, був сам не свій - передчував свою долю. Але нам Дмитро цього ніяк не показував.

Нас з бортовим техніком Віталієм Гринчуком доставили в польовий шпиталь. Хірурги і медсестри здивувалися: "Ми звикли, що ви привозите до нас поранених, а тут на носилках несуть вас".

            Я був в захисному шоломі, який дав мені батько. Він служив льотчиком, зараз військовий пенсіонер. Під час обстрілу нашого вертольота під Саур-Могилою в цей шолом потрапила куля, але я цього не помітив. Так само, як відразу не відчув, що отримав поранення ноги і руки. Дивуватися нічому - адже ситуація була екстремальна. Після того, як мене прооперували, побратими принесли мені шолом зі словами: "Ось тобі "брязкальце". У ньому торохтіла застрягла куля. Тепер я розумію, як вона туди потрапила. Кум (він теж військовий льотчик) дав мені на якийсь час свій бронежилет.

            Одна з пластин жилета давив у спину, коли я сидів в авіаційному кріслі, тому зазвичай витягував її і клав перед собою на підлогу кабіни. Коли по нашому вертольоту з двох сторін стали палити сепаратисти, одна з куль потрапила в цю пластину, відрикошетила і влетіла в шолом.

            Мені повезло, що жодна куля не зачепила кістки. Правда, сухожилля зрослися неправильно. Через це за шість місяців після поранення довелося робити повторну операцію. А ще півроку потому я знову сів за штурвал вертольота. Наш борттехнік Віталій Гринчук (він потім потрапив в інший екіпаж) після того, як повернувся на війну, ще раз отримав поранення. Вилікувався і зараз знову у строю.

ЧИТАЙТЕ:  Досвід, отриманий Повітряними Силами ЗСУ. Особливості гібридної війни рф проти України.

            У мирний час ми неодноразово виконували складні польоти, але, потрапивши на війну, зрозуміли: багато чому ще треба вчитися. Наприклад, при посадці вночі в полі фари включати не можна, щоб не виявив супротивник. Управляєш вертольотом, використовуючи м'язову пам'ять і чіткий розрахунок, і тільки перед самою землею включаєш світло. Такі посадки - вищий пілотаж. Моїми вчителями на фронті стали льотчики, які воювали на Донбасі з березня 2014 року.

ЧИТАЙТЕ:  Українська авіація під захистом сучасної системи «Адрос» 

Знаєте, коли брав участь в миротворчих місіях в Африці, теж доводилося вивозити поранених, потрапляти під обстріл. Але що таке справжня війна, дізнався, коли опинився в АТО. Наша армія не була готова до війни. Воювати ми вчилися ціною важких втрат…

«Ветерани.UA»

jooble