ГоловнаКорисні матеріалиІсторіяВійськове мистецтво давніх цивілізацій на території України: військо кіммерійців, скіфів, сарматів

Військове мистецтво давніх цивілізацій на території України: військо кіммерійців, скіфів, сарматів

796Частина І: Військове мистецтво давніх цивілізацій на території України: найдавніші воїни на теренах України

Першим племенем на території України, відомим не тільки з археологічних знахідок, а й з писемних пам’яток (Гомер, Геродот, ассирійські тексти), є кіммерійці. Вони заселяли причорноморські степи у ІХ – VII ст. до Р.Х. Етнічна їх приналежність лишається нез’ясованою – ймовірно, що античні автори називали „кіммерійцями” все населення 794Північного Причорномор’я доскіфської доби. Кіммерійці вже вміли виплавляти й обробляти залізо, проте використовували і знаряддя праці та зброю з бронзи. Головним їх заняттям було кочове скотарство, зокрема конярство. З метою здобути здобич кіммерійці здійснювали військові набіги на сусідні племена. Відомо, що у 720-х роках до Р.Х. кіммерійці напали на закавказьку державу Урарту, розбивши її військо. Пізніше кіммерійці вступили у конфлікт з іншою великою державою регіону – Ассирією. В одній із битв з ассирійцями кіммерійці 795вбили їхнього царя Саргона ІІ, проте були розбиті та відступили з Ассирії. Як найманці кіммерійці служили у різних державах Близького Сходу.

Докладна інформація про військову організацію кіммерійців відсутня, однак беззаперечним є той факт, що для успішного ведення воєн з могутніми близькосхідними державами потрібно було мати потужне військо. Судячи із зображень та свідчень письмових джерел, зовнішній вигляд та 798спосіб ведення війни у кіммерійців мало відрізнявся від пізнішого скіфського. На чолі війська кіммерійців, так само як і їх племен, стояли царі. Кіммерійці, ймовірно, першими застосовували новаторську на той час техніку бою – верхи на коні. Саме від них техніку кінного бою перейняли ассирійці, а від тих – інші народи Стародавнього Сходу. Кіммерійські вершники могли стріляти з лука на ходу, колоти списом та рубати мечем з коня. Кіммерійцям був відомий і „скіфський спосіб” стріляння з лука – з-за спини, під час відступу чи втечі (зображення кіммерійців на етруській вазі VI ст. до Р.Х.). Також кіммерійці застосовували колісниці, які вважались елітним родом військ.

Основною зброєю кіммерійського вершника був лук – подібний до пізнішого скіфського і, як і скіфський, зберігався в 797гориті (комбінованому футлярі для лука і стріл). У відділенні для стріл горит вміщав до 42-х стріл довжиною 55–60 см з кістяними, бронзовими чи залізними наконечниками. Також кіммерійці використовували короткі списи. Клинкова зброя була представлена залізними мечами, а для ближнього бою використовувались залізні кинджали. Захисні обладунки кіммерійців маловивчені. Вважається, що панцирі (на тканинній чи шкіряній основі) та шоломи були атрибутами найзаможніших воїнів – вождів та колісничних. Значно ширше використовувались щити круглої, овальної чи прямокутної форми. Загалом озброєння кіммерійців можна вважати передовим для свого часу, воно цілком відповідало тактиці кінного бою. Також воно має певні спільні риси з озброєнням тогочасних сусідів кіммерійців та їх наступників у Північному Причорномор’ї.

На рубежі VIII-VII ст. до Р.Х. у причорноморські степи переселяються нові племена скіфів, що витісняють кіммерійців. Військо скіфів складали усі здатні тримати зброю, причому необов’язково чоловіки – у скіфських пам’ятках чимало жіночих поховань зі зброєю. Крім того, ймовірно, у великих війнах чи закордонних походах скіфів брали участь представники інших народів, що населяли Скіфію. Військо очолював цар, однак на прикладі викладеної Геродотом історії скіфо-перської війни відомо, що військо могли очолити декілька царів, один з яких вважався вищим за інших. Очевидно, оскільки скіфи поділялися на декілька племінних утворень, то кожне з них мало свого царя, який і очолював військо. Питання нижчої ієрархії у скіфському війську досі залишається нез’ясованим. Невідомими залишаються і мобілізаційні можливості скіфів, приблизна чисельність 799скіфського війська.

Історія скіфських племен

Основу скіфського війська становили кінні лучники. Недарма скіфський цар Аріант, за Геродотом, підраховував кількість своїх воїнів, беручи від кожного з них стрілу. Стріли знайдено у кожному скіфському чоловічому похованні, присутні вони і в деяких жіночих та дитячих. Вершники були озброєні також дротиками, списами та короткими мечами. Переважна більшість вершників не мали захисного спорядження, тобто належали до легкої кінноти. Невелику частину війська складали піші воїни.

Тактика скіфів будувалась на тому, щоб завдати ворогові якомога більших втрат ще до вступу у рукопашну сутичку. Тому велика увага приділялась майстерному володінню луком. Водночас, бій будувався на індивідуальних діях воїнів, які часто діяли неузгоджено.

Основною зброєю скіфів був складний лук. Він мав увігнуту середню частину, вигнуті „плечі”, гаки для кріплення тятиви на кінцях і складався з дерев’яних, кістяних і рогових деталей. Розміри лука були невеликими – до 70 см у довжину, однак складна конструкція і форма забезпечували луку значну дальність польоту і потужність удару стріли. Стріли до луків (довжиною 60–70 см) виготовляли з дерева чи очерету, вони мали оперення і вушка для закріплення на тятиві. Наконечники стріл були дво- чи трилопатеві, втульчасті, 800нерідко з гаками на втулці. Лук і стріли зберігались в шкіряному гориті. Скіфський горит був більший від кіммерійського – він міг вміщати до 200 стріл.

Скіфські списи мали довжину 1,7–2,2 м і були достатньо легкими, щоб використовуватись не тільки для ближнього бою, але й як метальна зброя. Залізні наконечники списів (завдовжки 30–50 см) мали лавроподібну форму, поздовжні ребра і втулки. Списи, однак, не використовувалися всіма скіфськими воїнами. Досить популярними у скіфів VII–VI ст. до Р.Х. були залізні бойові сокири з вузькими лезами: клиноподібні, сокири-клевці та чекани.

Головною зброєю ближнього бою у скіфів були короткі мечі або кинджали – акінаки. Форма клинка і руків’я великих 801скіфських мечів та малих кинджалів є практично ідентичною. Клинок виготовляли з заліза, він мав форму витягнутого трикутника (іноді з закругленим кінцем), а у перерізі – ромба. Піхви для мечів виготовляли з дерева, обтягнутого шкірою, на кінці вміщували бронзове завершення. Існували також „парадні” піхви, обгорнуті листовим золотом і оздоблені рельєфними візерунками і фігурами. Акінаки носили на поясі з правого боку, прив’язуючи нижній край піхов до ноги, а довші мечі перекидали через спину коня клинком наліво. З кінця VI ст. до Р.Х. більш популярними стають довгі мечі, відомі під назвою „карта”. Такі мечі повторювали форму акінаків, але мали довші клинки (від 70 до 110 см). Трапляються поховання воїнів з двома мечами – довгим і коротким, причому довгий меч розміщується на поясі з лівої сторони, а короткий, як і раніше, з правого боку.

Захисне озброєння скіфів складалося з шоломів, натільних обладунків та щитів. У VII–VI ст. до Р.Х. основним типом скіфських шоломів були бронзові шоломи, пізніше скіфи почали використовувати шоломи, повністю зроблені з залізних лусок, що за формою нагадували скіфські ковпаки. З кінця VI ст. до Р.Х. скіфи використовують грецькі бронзові шоломи. Частину з них перероблюють на свій манер, зрізаючи наносники, навушники, напотиличники та додаючи деталі з лусок чи шкіри.

Найпростішим обладунком був шкіряний жилет, який міг мати наспинну та нагрудну частини, поєднані поясом та наплічниками, або мати розріз на боці. Металеві обладунки раннього періоду теж виготовляли на основі шкіряного жилета, 802до якого клепками чи дротами кріпилися залізні (рідше – бронзові чи кістяні) луски. Луски могли покривати весь обладунок чи основні життєво важливі зони – груди та плечі. У VI ст. до Р.Х. скіфи почали використовувати бойові пояси, що робилися з довгих залізних пластин і лусок. Панцир у V–IV ст. до Р.Х. міг мати короткі рукави, поділ, що діставав колін, а також окремі захисні частини: лускаті поножі та великі покриті лускою еластичні щити (пелерини), що закріплювалися позаду і захищали шию, спину та руки воїна при відступі та стрільбі „скіфським способом”. Використовували скіфи і дерев’яні щити, зміцнені залізними смугами.

Наприкінці IV ст. до Р.Х., коли відбувається поступове осідання кочових скіфських племен, скіфи зникають з більшості займаних раніше територій. Вони осідають у 803Нижньому Подніпров’ї та степовому Криму, де засновують свою державу, відому як Мала Скіфія (Скіфське царство).

У ІІ–І ст. до Р.Х. в Північному Причорномор’ї з’являються сармати – кочовий іракомовний народ, споріднений із скіфами. Про значення військового чинника у житті й побуті сарматів свідчить навіть їхня назва, що походить від давньоіранського „saoromant” – „підперезаний мечем”. Так само, як кіммерійці та скіфи, сармати були кочовим народом, основу економіки якого становило кочове скотарство. Однак, як і у попередників, ця галузь господарства не могла повністю задовольнити усі потреби сарматів. Тому природним 804доповненням до кочового скотарства була відпрацьована століттями військово-грабіжницька економіка (збір данини, пограбування, работоргівля, контроль над товаропотоками, найманство).

Сарматське суспільство було цілком воєнізованим. Воно перебувало на ранньокласовій стадії розвитку, з пануванням військово-племінної верхівки. Головним родом військ, як і у скіфів, була легка кіннота. Озброєння вершника складалось з лука й стріл, а також меча, кинджала, іноді доповнювалось списом. Захисне спорядження складалось зі шкіряного панцира й шолома. Але вже в І ст. відбуваються помітні зміни: дедалі більшу роль починає відігравати важка кіннота, яка складала дружини ватажків. Захищений панциром з металевих або рогових пластинок і конічним шоломом, знатний воїн сарматів перекидав супротивника списом і добивав його довгим мечем вершника. Своїх коней „лицарі” сарматів теж одягали в спеціальні обладунки. Довгі мечі сармати носили на лівому боці, а на правому – короткі кинджали, схожі на скіфський акінак. 

Частина ІІІ: Військове мистецтво давніх цивілізацій на території України: ранні слов’яни, їх військо та зброя

Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного

«Історія українського війська». Курс лекцій 2016 року. «Ветерани.UA»

805

jooble