ГоловнаКорисні матеріалиІсторіяЛекція 3_1. Українське козацьке військо XV–XVIII століть

Лекція 3_1. Українське козацьке військо XV–XVIII століть

0251. Утворення українського козацького війська.

2. Особливості військового мистецтва козаків.

3. Морські походи українського козацтва.

1. Утворення українського козацького війська

В історії національного та духовного відродження України велику роль відіграло козацтво. Завдяки йому український народ мав можливість на певному етапі історичного поступу повернутись до власних традицій, звичаїв, зберегти культурно-національні надбання попередніх поколінь.

Термін козак уперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 р., куди перейшов із тюркських мов у значенні – схильний до завоювання. У 1303 р. це поняття з’являється у словнику половецької мови Кодекс Куманікус у значенні страж, конвоїр. Спочатку слово козак вживалося для означення вільних людей, які населяли південноукраїнські степи.

У 1489 р. в письмових джерелах вперше зустрічається згадка про українських козаків. У Польській хроніці Бєльських говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Менглі-Гірея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель.

Виникнення українського козацтва – це історично-об’єктивний процес. Спричинили до цього:

наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

– погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії, шукачі пригод та інші;

– умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації.

Вільні козаки, які проживали у пониззі Дніпра, за порогами, називалися Низовим або Запорозьким Військом. З ХV ст. до середини ХVІ ст. ця назва стала спільною для тих козаків, які жили нижче порогів – низових, та тих, котрі перебували вище порогів – городового або реєстрового козацтва і іменувалися Військо його королівської милості Запорозьке.

На половину ХVІ ст. відбувся процес відокремлення городових козаків від низових, але залишилась назва „Військо Запорозьке. Низове козацтво після цього отримало назву запорожців, січовиків.

026

Початок організації козацтва поклав Дмитро Іванович Вишневецький. З його ініціативи відбулось утвердження першої січі з кам’яним замком на острові Мала Хортиця. Причиною створення Запорозької Січі можна вважати перш за все внутрішню потребу козацтва у власній організації, оскільки до середини ХVІ ст. воно значно зросло кількісно. З іншого боку, не припинялася татарська загроза, тому важливо було сформувати центр українського козацтва, котрий міг цілісно та структурно протистояти таким набігам. Пізніше місце розташування козацької столиці неодноразово змінювалося, і в історії козацтва зафіксовано декілька січей:

Томаківська (1564–1593 pp.),

Базавлуцька (1593–1638 pp.),

Микитинська (1638–1652 рр.),

Чортомлицька (1652–1709 pp.),

Кам'янська (1709–1711 pp.),

Олешківська (1711–1734 pp.) та Нова Січ (1734–1775 pp.).

Споруди Січі робили з неї справжню фортецю: навколо козаки викопували глибокі рови, насипали високі земляні вали, на яких споруджували оборонні вежі з бійницями. Тут стояли гармати, у постійному дозорі чатували збройні козаки. Посеред Січі був просторий майдан, на якому проходили козацькі військові ради, що вирішували всі питання повсякденного життя.

Майдан оточували козацькі житла – курені, побудовані з дерев'яних колод або плетені з лози й укриті очеретом; канцелярія, пушкарня (гарматна майстерня), церква, будинки старшини. Усі ці споруди були добре пристосовані для оборони. Територія Запорожжя називалася „землями Війська Запорозького”.

В основу поділу Запорозького козацтва було покладено два принципи: військовий та територіальний. Як військо запорозька громада поділялася на 38 куренів, територіально – на п’ять, а згодом на вісім паланок. Курені розміщувалися у самій Січі, а назву отримували переважно від прізвищ отаманів-засновників або міст-метрополій. Паланки у козаків були центральним управління певної частини території. Центром кожної з них була садиба з різними будівлями.

027

До 1768 р. на Запоріжжі було п’ять паланок: Бугогардівська, Перевізька (Інгульська), Козацька, Самарська, Кальміуська, а з 1768 р. додались Орільська, Протовчанська та Прогноївська (остання початок бере ще з 1735 р.). Таким чином територія, яку займали запорожці, змінювалась залежно від політичної ситуації. На середину ХVІІ ст. вона включала Дике поле на Правобережжі, а на Лівобережжі досягала Сіверського Дінця.

028На Запорожжі керувалися звичаєвим правом. Вищим органом влади на Січі була рада, участь в якій брали всі без винятку козаки. До компетенції цього органу входило вирішення найважливіших питань, що були пов’язані із функціонуванням українського козацтва: встановлення військового устрою, обрання старшини, вирішення питання війни та миру, ведення переговорів із іноземними делегаціями. Щороку проводилось зібрання козацької ради, на якій переобирали кошового отамана і старшину. Проте у разі необхідності, з метою вирішення нагальних та важливих питань, козацтво могло збиратись на радах впродовж року. До військової старшини належали такі посадові особи: кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар.

Адміністративна, судова та військова влада була зосереджена у руках кошового отамана. У військовий час він був головним командуючим військом і мав необмежену владу. Обов’язки кошового отамана полягали у затвердженні обраних радою усіх нижчих урядовців, розподіляв військову здобич, прибутки, приймав на Січ нових людей, був дипломатичним представником. На час відсутності на Січі його обов’язки виконував наказний отаман.

До командно-управлінського апарату належали на Січі також курінні отамани. Посада їх була виборна, обирали у певному курені, проте переважно з простих козаків. Обов’язки, які покладались на цю особу, передбачали забезпечення козаків продуктами харчування та необхідними засобами для проживання в межах куреня; в його руках перебувала курінна скарбниця. Курінні отамани були посередницькою ланкою між старшиною та звичайним козацтвом.

029Особливий устрій мало реєстрове козацтво. Такі козаки мали володіння у королівських маєтностях на території Середнього Подніпров’я. Ці формування польсько-литовським урядом створювались для того, щоб використовувати козаків задля військових потреб (охорона південних кордонів). 5 червня 1572 р. король Сигізмунд ІІ Август підтвердив розпорядження коронного гетьмана Юрія Язловецького про набір 300 козаків на державну службу. Шляхтич Ян Бадовський був призначений старшим та суддею над низовими козаками. Як наслідок, з-під компетенції місцевої влади вилучалась адміністративна прерогатива і козацьке судочинство. Ці реформування дійсно сприяли виокремленню козацтва в окремий стан та організації цієї спільноти. Подальші зміни, пов’язані зі статусом реєстрового козацтва, простежувались за час правління короля Речі Посполитої Стефана Баторія (1576–1586 рр.). Залежно від стосунків із сусідніми державами уряд то зменшував, то збільшував кількість реєстровців.

Навесні 1578 р. під тиском турецького султана та його васалів С. Баторій здійснив низку заходів, спрямованих проти козаків. 4 квітня було видано чотири універсали, що стосувались запорожців. Короля не влаштовувало те, що козаки всупереч існуючих офіційних договорів між Річчю Посполитою та Молдовою і Волощиною здійснювали несанкціоновані походи. Проте влітку 1578 р. ставлення С. Баторія до козацтва змінюється. Це було пов’язано із планами короля залучити козаків до військового протистояння із Московією. 27 липня 1578 р. після тривалих переговорів кількість реєстрового козацтва збільшили до 500 осіб. 16 вересня 1578 р. старшим над цими козаками затверджено канівського і черкаського старосту князя Михайла Вишневецького.

Реформи Стефана Баторія надали реєстровцям офіційного статусу. Вони володіли правом власності на землю, вільно займалися промислами та торгівлею. Набори до реєстру поновлювались у 1583 р., 1590 р. – збільшено до 1 тисячі козаків. Така політика велась задля контролю над козацтвом та протидії зовнішній загрозі з боку держав-сусідів. Проте відомі випадки, коли реєстрові козаки об’єднувались із звичайними та спільно проводили військові походи проти турків та татар, також дозволяли собі самостійно проводити зовнішню політику, що ускладнювало та загострювало стосунки із Річчю Посполитою.

Внутрішній устрій українського козацтва цілком не міг приймати умов та порядків, які диктувала Річ Посполита.

030

       На фото: Карта України “Ukrania, que et Terra Cosaccorum cum vicinis Walachiae, Moldaviae, Minoris Tartariae provinciis exibita a Joh. Baptista Homanno. Noribergae. Cum privilegio Sac. Caes. Majest.” (“Україна, що є Землею Козаків, з сусідніми провінціями Валахії, Молдавії, Малої Татарії представлена Йоганом Баптистом Гоманом”) з атласу Йоганна Баптиста Гоманна “Atlas compendiarius quinquaginta selectarum tabularum geograficarum Homanni, ad mentem recentiorum geograforum recognitus et dispositus”, виданого в Нюрнберзі друкарнею Йоганна Баптиста Гоманна в 1748 р. ЦДІАК України

Наприкінці ХVІ ст. вже давалися взнаки наміри до самостійності та незалежності козацького краю. Козацькі повстання були свідченням того, що повсталі намагались закріпити за собою визначену територію та надати їй особливого державного статусу (повстання козаків на чолі з К. Косинським, С. Наливайком).

031У 1648 р. Військо Запорозьке реєстрове складалось з шести полків (Переяславського, Канівського, Черкаського, Чигиринського, Білоцерківського, Корсунського). Після Андрусівського перемир’я 1667 р. реєстрові козаки збереглися лише на Лівобережній Україні, оскільки Правобережна Україна відійшла до Польщі.

У 1735 р. козацький реєстр був переглянутий і замість нього були складені нові списки (компути), куди, увійшли тільки заможні козаки (виборні).

У 1765 р. Слобідські козацькі полки були перетворені на гусарські полки російської армії.

У 1775 р. було ліквідовано Військо Запорозьке, а 1783 р. остаточно введено в Україні кріпацтво. З козацьких реєстрових полків були сформовані пікінерські полки – регулярні частини російської армії.

На фото з репродукції: Кирило Розумовський, останній та номінальний гетьман Лівобережної України, яка вже знаходилась у кріпацтві російської імперії. Довірена особа російської імператриці Єлизавета І. 1747-го імператриця відновила гетьманство в Україні. Цьому сприяли міжнародні обставини та прохання козацької старшини. 1750-го на козацькій раді у Глухові Кирила Розумовського обрали гетьманом Лівобережної України. Кандидатуру гетьмана визначала імператриця, а на Глухівській раді відбулося втілення сценарію «обрання».

Кирило Розумовський не поспішав відмовлятися від столичного життя. Лише за наказом імператриці у липні 1751-го новообраний гетьман з величезною свитою прибув до Глухова, де йому влаштували помпезну зустріч. Своєю резиденцією гетьман обрав Батурин, де спорудив палац, який був мініатюрною копією двору Петербурзького. Кімнати прикрашали картини, оксамит, золотий посуд, дорогі меблі. Потреби гетьмана тут обслуговувало 260 людей. У гетьманських палацах у Глухові та Батурині працювали капеляни, по декілька десятків музикантів,  сотники, стрільці та пташники. Для охорони гетьмана існував спеціальний кінний загін, який вдягався в зелені гусарські мундири.

Після приходу до влади Катерини ІІ гетьманство було ліквідовано у 1764 році. Розумовський вирушив у подорож за кордон. Протягом 11 років нова імператриця не дозволяла йому повернутися в Україну. 1794-го він остаточно переїхав до Батурина. Займався меценатством. Помер у січні 1803-го в Батурині, де його і поховали

Висновок: Запорозька Січ і реєстр були своєрідними зародкамии української державності. Вони спричинили також важливі зміни в психології козаків та в ставленні до них. Спочатку козаків мало чим відрізняли від розбійників та інших маргіналів суспільства, але з часом, особливо у простого народу, негативний образ козака змінився, перш за все завдяки боротьбі з татарами і турками.

Список рекомендованої літератури

1.                     Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. / О.М. Апанович. – Дніпропетровськ: Січ, 2004. – 229 с.

2.                     Брехуненко В. „Дивна то і не сказана мужність…”. Козаки у Хотинській війні 1621 р. / В.Брехуненко. – Київ: Темпора, 2013. – 120 с.

3.                     Брехуненко В. Програна битва виграної війни. Битва під Берестечком 1651 р. / В.Брехуненко. – Київ: Темпора, 2013. – 116 с.

4.                     Історія українського козацтва: нариси у 2 т. / В.А. Брехуненко, Л.В. Войтович, О.Б. Головко та ін.– Київ: ВД «Києво-Могилянська академія», 2006. – 839 с.

5.                     Крип’якевич І. Історія українського війська / І. Крип’якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів. Упоряд. Б. Якимович. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.

6.                     Мицик Ю.А. Як козаки воювали : іст. розповіді про запорозьке. козацтво / Ю.А. Мицик, С.М. Плохій, І.С. Стороженко. – Дніпропетровськ: Промінь, 1991. – 301 c.

7.                     Поле битви – Україна. Від „володарів степу” до „кіборгів”. Воєнна історія України від давнини до сьогодення / Упоряд. К. Галушко – Харків: „Книжковий Клуб „Клуб Сімейного Дозвілля”, 2016. – 352 с.

8.                     Сокирко О. Конотопська битва 1659 р.: Тріумф в часи руїни / О. Сокирко. – Київ: Темпора, 2008. – 72 с.

9.                     Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726 рр. / О. Сокирко. – Київ: Темпора, 2006. – 280 с.

10.                Сокирко О. Полтавська битва 27 червня 1709 р.: Український Рубікон (Частина І) / О.Сокирко. – Київ: Темпора, 2008. – 80 с.

11.                Сокирко О. Полтавська битва 27 червня 1709 р.: Український Рубікон (Частина ІІ) / О.Сокирко. – Київ: Темпора, 2008. – 104 с.

12.                Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у 3-х т. / Д.І.Яворницький – Київ: Наукова думка, 1990-1991.

Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного

 «Історія українського війська». Курс лекцій 2016 року. «Ветерани.UA»

 

jooble