ГоловнаКорисні матеріалиІсторіяЛекція 3_2. Українське козацьке військо XV–XVIII століть

Лекція 3_2. Українське козацьке військо XV–XVIII століть

     037   1. Утворення українського козацького війська.

2. Особливості військового мистецтва козаків.

3. Морські походи українського козацтва.

 2. Особливості військового мистецтва козаків

Запорозьке військо славилось високою боєготовністю і військовою майстерністю. Це досягалося значною мірою завдяки тому, що воно було регулярним і певна його частина перебувала в черговому режимі, тобто жила в куренях на Січі, займаючись повсякденною бойовою підготовкою.

Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за короткий час зібрати велике військо. Висока військова майстерність досягалась за рахунок добре налагодженого навчання. Постійні сутички з татарами теж гартували військову міць.

В умовах постійного очікування небезпеки виник новий тип вояка універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки. Поступово виробилися як стратегія, так і тактика козацького війська.

038Основу військової воєнної діяльності козацтва на кордоні становили:

1) захист України від вторгнення турецько-татарських військ;

2) напади на території Османської імперії та її васалів;

3) визвольна боротьба українського народу.

Первинною структурою козацького війська була ватага. З розвитком козаччини збільшувалась кількість загонів і ватаг, поступово змінювалась і ускладнювалась їх внутрішня організація. Уже в 1560-х рр. під час Лівонської війни литовський уряд набирає окремі козацькі роти, сотні та хоругви, які, в свою чергу, поділяються на десятки.

З виникненням Запорозької Січі з’являються і більші за розміром тактичні одиниці – полки. Наприкінці XVI ст. вже існувала чітка структура війська запорожців. Верховним воєначальником був гетьман, нижче йшли 039полковники, сотники й десятники.

Відомо, що військова дисципліна є необхідним інструментом існування кожного війська. Не було винятком і козацтво. Зважаючи на те, що будь-який непослух щодо наказу, погане виконання службових обов'язків, низький моральний стан кожного окремого вояка можуть мати важкі наслідки для всього війська, козацтво на війні підпорядковувалося досить жорстким законам. Найпоширенішими покараннями були смерть та побиття киями. Однак було б неправильно зводити козацьку дисципліну тільки до карності. Чимале значення для козацького війська мала ідеологія, суть якої полягала в тому, що козацтво є оборонцем християнської віри від невірних. Під час війн із поляками до релігійних лозунгів на захист православ'я додалася ще й національна ідея – звільнення Русі. Таке ідеологічне підґрунтя було серйозною опорою для дисципліни і порядку у війську. Підсумовуючи питання дисципліни, можна визначити три основних, так би мовити, кити, на які вона спиралася: карність, ідеологія й осуд товариства.

040Козацьке військо виступало в похід на заклик гетьманського універсалу. У близькі походи йшли без обозу, із самими саквами та юквами, а в далекі зі значною кількістю возів. Як свідчать сучасники, козацькі похідні вози були досить легкі, невеликі. На десять козаків звичайно брали один віз. Крім обозу, на возах перевозили ще й гармати. У похід військо виступало по два-три полки в ряду, попереду кожного полку йшла музика, а за нею несли полковий прапор. Сотенні значки несли кожний при своїй сотні. Звичайно на чолі полку йшов полковник, посередині – хорунжий, а позаду – курінні отамани. На ворожій території попереду їхав верхи або йшов пішки охоронний загін, який виконував і функцію розвідки, організовував чати. Зупиняючись біля води, щоб відпочити та попасти коней, козаки ставили намети або будували курені. Коли обоз після довгого постою рушав далі, козаки підпалювали те, що залишалося. Обоз обслуговували погоничі, ремісники та інші цивільні, які брали участь у побудові укріплень і табору. При потребі все це могли робити й самі козаки. Військо рушало в путь зі своїми священиками, нерідко возило з собою і похідну церкву, з військом йшли також лікарі, цирульники, знахарі. Під час бою вони перебували поруч, надаючи медичну допомогу пораненим.

На фото: Melting Ice в Твиттере: «"Portret of Ivan Mazepa", Painting by Osyp Kurylas (1909)

041  

Запорозьке Військо не мало окремих родів військ, а кожен козак був універсальним воїном. Однак особливу славу козаки здобули як піхотинці. Ця риса складалася історично, оскільки козацтво внаслідок своєї нечисельності та економічних чинників не мало змоги утримувати потужну кавалерію. Ведення бойових дій у голому степу з ворогом (татарами), чисельність якого, а також час нападу неможливо було передбачити, примушувало запорозьких козаків виробляти власні тактичні прийоми, якими стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії. 042Неперевершеної майстерності запорозькі козаки досягли у використанні табору з возів, який застосовувався для просування військ, наступу, а також оборони. Народившись спочатку як засіб захисту від ворога в голому степу, табір поступово перетворився на грізний, неприступний засіб оборони, а потім і наступу. Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника, по великих сторонах якого рухались вози один за одним в один або декілька рядів. Між рядами возів у середині рухалось спішене військо. В першому зовнішньому ряду були встановлені гармати. Передня і задня сторони возами не замикались, їх прикривала кіннота. Для замкнення цих сторін прямокутник мав крила, тобто один ряд возів був довший за інші, що дозволяло в разі небезпеки перекрити табір попереду і позаду. Якщо передбачалася довготривала оборона табору, то колеса возів зв’язували ланцюгами, закопували в землю, її також насипали на вози. Навколо возів із зовнішньої і внутрішньої сторони робили бруствери, окопи, з’єднані ходами сполучення. Розміри табору залежали від кількості війська. 

Так, під Берестечком у 1651 р. табір 043Б. Хмельницького мав сім на сім кілометрів. Захисні функції табору з возів були настільки чудові, що вони зводили нанівець кількісну перевагу ворога. Так, Боплан повідомляє у своїй книзі „Опис України”: „Кілька разів я зустрічав у степах татарів, їх було понад п’ятсот і вони нападали на наш табір, але нічого не могли вдіяти, хоча й було зі мною лише 50 чи 60 козаків”.

На фото з репродукції: Богдан Хмельницький (1648-1657рр.) гетьман України - Bogdan Khmelnitsky (1648-1657) Ukrainian Hetman

Особливістю рухомого табору з возів було те, що йому не страшна була перевага ворога в озброєнні та військовій майстерності. Тому не дивно, що його часто використовували повсталі селяни.

Похідний порядок будувався за всіма правилами військового мистецтва. Першим рухався козацький розвідувальний загін, який висилався на відстань до 6 км, розвідувальні роз'їзди. За розвідувальними загонами на відстані 4–6 км рухався передовий загін кінноти, який теж висилав на відстань до 6 км фронтальні та бокові роз’їзди охоронної розвідки. На відстані 11–15 км за передовим загоном йшли під захистом таборів головні сили війська. У свою чергу від табору на відстані 2-3 км висилались дозори фронтальної і бокової сторожової охорони.

Бій із ворогом козаки розпочинали герцем, тобто двобоєм окремих сміливців або невеликих загонів. Такий козак-сміливець сам або на чолі загону наближався до ворожого табору і закликав до двобою. Козацька старшина вважала ознакою лицарської честі викликати ворога на поєдинок.

Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки починали його облогу. Для артилерійського обстрілу ворожого табору поблизу нього під захистом валів та шанців обладнувались під час темряви вогневі позиції. Якщо ж командування противника вирішувало дати бій, то його військо виходило з табору і шикувалось в бойові порядки. Відповідно до нього займало бойовий порядок і козацьке військо. В центрі ставала кіннота, вишикувана в три-чотири шеренги. На флангах піхота розташовувалась в три шеренги. В розривах між піхотними підрозділами ставали гармаші з легкою артилерією.
При підтримці артилерії з табору починався наступ козацького війська або відсіч атаки ворога. Кіннота розпочинала атаку
лавою, а піхота, ведучи невпинний вогонь з гармат та рушниць, який забезпечували першій шерензі дві інші, готуючи набої, підтримувала атаки кавалерії. Така взаємодія була здійснена під Зборовом, Берестечком та Городком. Піхота наступала під захистом шанців, які вона сама копала.

Якщо під час бою козацьке військо змішувалось з ворожим, то такий бій вони називали галасом. Бій окремими загонами, не зв'язаними між собою козаки називали розгардіяшем. А якщо піхотний підрозділ попадав в оточення, то він приймав бойовий порядок триангулою, тобто стрій трикутником. Головною метою бою було виснаження противника та його деморалізація. З цією метою в таборі створювався резерв, який у вирішальний момент мав завдати раптового удару. Навальне охоплення ворога з флангів, вихід йому в тил, створення резерву та засідки, раптовість удару та вміле використання рельєфу місцевості – характерні риси військового мистецтва запорозьких козаків. Керування підрозділами в бою здійснювалось візуальними та звуковими гаслами, для яких використовувались прапор, сурма або голос.

044За типом козацька кіннота належала до легкої з відповідними завданнями: розвідка, переслідування, рейди, флангові атаки, заманювання до пасток тощо. Визначеного місця у бойових порядках вона не мала, її висока рухливість давала змогу маневрувати під час бою. Специфічною була і тактика кінного бою, що довела свою ефективність. Вона будувалася з використанням табору і мала вигляд активної оборони. Перебуваючи у таборі, козаки витримували перший натиск ворога, порушивши його шикування вогнем з мушкетів та гармат. Після цього у дію вступала кіннота, яка вискакувала з табору та добивала деморалізованого ворога, переходячи до переслідування.

На фото: мініатюра запорожського козака

Основним тактичним прийомом, що використовувала кіннота на полі бою, була так звана лава. Існує декілька теорій щодо походження цього прийому. За деякими з них, лава була запозичена у татар. За іншими – цей стрій винайшли самі козаки, тому що він відповідав їх природним якостям – сміливості, спритності, спостережливості, здібності діяти поодинці. Усі ці риси дозволяли ефективно використовувати лаву, яка, залежно від бойової ситуації, могла бути розсипною, зімкнутою, або застосовувалась одночасно зі спішуванням козаків. Козаки були більше підготовлені до одиночного бою, а для цього кращим був саме розсипний стрій. Мистецтво бойового застосування лави полягало у повному взаєморозумінні між козаками та їх старшиною, коли за умовними знаками вони повинні були виконати розпорядження керівника лави, а також в особистій ініціативі кожного козака, який зустрічався з ворогом сам на сам і повинен був діяти відповідно до ситуації, що склалася на полі бою.

Лавою козаки користувалися для атаки, щоби розладнати зімкнуті бойові шикування, для маневрування з метою виснаження ворога, для охоплення його флангів, прикриття маневрів своїх військ та для дій у ворожому тилу. Лава відрізнялася великою маневреністю, її наступ міг підтримуватися рушничним вогнем (частина стрільців для цього спішувалась, частина стріляла на ходу). У потрібний момент лава могла розділятися на декілька груп для обходу ворога та одночасної атаки декількома напрямками. Під час атаки лавою козаки спочатку намагалися ослабити ворога одиночними діями, а потім кидалися на нього зосередженим ударом. При цьому „лава” повинна була мати достатню кількість вершників, щоб забезпечити глибину шикування та ширину для охоплення ворога. Під час атаки козаки могли діяти як розімкнутим шикуванням, так і зімкнутим. Головне – турбувати ворога безперервно. Але все це було можливим лише завдяки чіткому керівництву. Атака „лавою” часто супроводжувалася гучним криком з метою психічного впливу на ворога і підбадьорення самих себе. Якщо кіннота не могла самостійно подолати противника, вона відступала під захист піхоти, виводячи ворога під її вогонь. Таким чином, козацька легка кіннота, попри певні економічні труднощі, проблеми в організації та підготовці, на полях битв була здатна виконувати практично усі ті завдання, що стояли в той час перед аналогічними європейськими підрозділами. Певною мірою це їй вдавалося робити завдяки використанню різноманітних тактичних прийомів, серед яких одним із головних була лава. Саме вона дозволяла ефективно реалізувати всі природні якості козацької легкої кінноти.

045Про місце артилерії у війську свідчить той факт, що гармати належали до військового скарбу. Чисельність гармат у козацькому війську не була високою. Зазвичай їх було 2-3 десятки. При стрільбі використовувались кулі, картеч, запалювальні снаряди. Сучасники зазначали, що козацтво, маючи добру артилерію, має і вправних гармашів.

Родзинкою козацтва були його здібності в саперній справі. Кожен козак крім рушниці та запасу харчів, повинен був мати сокиру, лопату і все потрібне для того, щоб насипати вали. Шанцевим інструментом вони володіли не гірше, ніж зброєю. Вміння швидко та якісно побудувати потужні укріплення було для козацтва, з огляду на переважання сили ворога, питанням життя і смерті. Під час захоплення ворожих фортець козацтво застосовувало як штурм, так і облогу. В першому випадку намагалися підійти непомітно до ворожих укріплень і навальною атакою, попри первинні, іноді доволі великі, втрати, ввірватися всередину. При облозі оточували фортецю земляними укріпленнями, робили підкопи, намагалися підпалити за допомогою артилерії. Якщо ворог очікував на атаку, то козаки наближалися, прикриваючись переносними дерев'яними щитами, плетеними фашинами, а то й просто возами, на стіни залазили за допомогою драбин. Вміння захоплювати фортеці козаки продемонстрували під час походу на Москву в 1618 р. та облоги Дюнкерка в 1646 р.

Козаки на високому рівні також володіли мистецтвом охорони кордонів. Метою прикордонної, або сторожової служби було своєчасно виявити наближення татар і попередити про це Запорозьке Військо та населення міст і сіл України. Для цього не тільки на кордонах запорозьких земель, а й по всій їх території та вздовж русла Дніпра була створена мережа сторожових форпостів. Кожен форпост мав редут, тобто замкнуте польове земляне укріплення для самооборони, житло для козаків та стайню для коней. З форпосту почергово розсилалися розвідувальні роз'їзди (бекети), які вели розвідку в призначеному для цього районі. Для спостереження за місцевістю козаки використовували старовинні скіфські могили, а також насипали свої. Поважаючи минувшину і своїх предків, козаки ніколи не дозволяли собі ніяких земляних порушень на старовинних могилах. Тільки на насипаних своїми руками підвищеннях вони робили редути та інші споруди. Для передачі інформації про наближення чи напад татар використовувалась звукова (постріл з рушниці або гармати) та візуальна (дим, полум'я) сигналізації. З цією метою біля кожного форпосту та в інших підвищених місцях будувалися сигнальні вогняно-димові споруди, які називалися фігурами. Для побудови фігури використовувались 19 просмолених бочок з одним днищем і одна зовсім без дна. Спочатку ставили у коло шість бочок і зв'язували їх просмоленими канатами, на них ставили друге коло із п'яти бочок, на нього – третє з чотирьох бочок, далі – четверте з трьох бочок і п'яте коло – з двох. Нагору ставили бочку без дна. При такій побудові всередині фігури згори донизу створювалася порожнеча, в яку заливали смолу. Над верхньою бочкою клали залізний прут з блоком, через нього протягували довгий мотузок, один кінець якого з запалювачем і грузилом спускався в порожнечу. Біля фігури будувалась вишка, на якій почергово чатували козаки-спостерігачі. Як тільки розвідувальний роз'їзд або спостерігачі на вишках виявляли ворога, негайно запалювалась найближча фігура, вогонь і дим від неї оідразу помічали на сусідніх вишках і теж підпалювали свої фігури. Через деякий час палали фігури вже біля Січі та біля південних міст і сіл України. Подавали свій голос січові гармати, заклично звучали козацькі сурми, шикувались підрозділи для відсічі нападникам. У містах і селах били церковні дзвони, люди шукали порятунку за оборонними спорудами.

У козацькому війську не існувало єдиних стандартів озброєння та амуніції і кожний козак мав озброєння згідно з його вподобанням та матеріальними можливостями.

046

Вогнепальна зброя, яка носилася або в спеціальній кобурі вершниками або на ремінці за спиною була надзвичайно різноманітною. Відсутність стандартизації значно знижувала ефективність стрільби шеренгами. Основною вогнепальною зброєю козаків були мушкет та рушниця, або аркебуза, яка була легшою та меншою за калібром. Калібр тогочасної рушниці становив 18–20 мм, довжина ствола, який виготовляли методом свердління, – 0,85–1 м. Дальність пострілу сягала 250–300 м. Іноді стволи були нарізними, що значно збільшувало (ледь не вдвічі) прицільну дальність пострілу, проте принаймні втричі зменшувало скорострільність. Основним був ударно-кремінний замок, набагато рідше колісний чи ґнотовий. Рушниця була доволі масивною зброєю – вона важила близько 7 кг.

Поряд із рушницями використовували гаківниці – більш потужні та важкі рушниці калібром 25–30 мм і довжиною ствола 1–2,5 м. Вони використовувались в якості стаціонарної зброї, особливо при облогах чи для захисту табору. Для озброєння кавалерії використовували карабіни – вкорочені та полегшені рушниці калібром 10–12 мм з ударно-кремінним чи колісним замком. Бандолетом називалась ручна вогнепальна зброя, ще коротша за карабін, але більшого калібру (14–16 мм). Найменш потужним варіантом ручної вогнепальної зброї з коротким стволом був пістоль.

047 Незважаючи на перехід до вогнепальної зброї, доволі довгий час використовувався лук, особливо під час дощу, коли порох намокав або коли закінчувались набої. Лучник міг за хвилину випускати 8–12 стріл, і влучно стріляти на відстані близько 130 кроків.

Запорожці також були великими майстрами артилерійської справи. Вони віддавали перевагу легким гарматам, які дозволяли вільне маневрування під час бою. Гармата була незамінною за навального козацького наступу. На озброєнні у козаків були фальконети та гармати.

Фальконети – це малокаліберні гармати, снаряди – свинцеві ядра. За деякими даними, запорожці заряджали фальконети замість ядер дробовим зарядом, що на ближніх дистанціях та в морських боях призводило до значного дробового осипу, вражаючи велику кількість противників.

Гармати були трофейними, а деякі надавалися правителями держав, які бажали залучити запорожців на свою службу. Кількість гармат, які перебували в козацькому війську, не перевищувала 20–30 штук. Гармати, які використовували запорожці, як правило, були малокаліберними. Це пов'язано з тим, що козацьке військо відзначалося великою мобільністю і тому використовувало легкі гармати. Гетьман Богдан Хмельницький створив артилерію як окремий рід військ. Він значно збільшив артилерійський корпус, закріпив за кожною гарматою власну обслугу. Також наказав встановити 15 малокаліберних гармат на двоколісні вози, які стали своєрідним прообразом тачанки. Це була новація, і тут козаки випередили всю Європу. Надалі кількість гармат у козацькому війську зростала. У бою під Берестечком (1651 р.) запорожці стріляли зі ста гармат. Спеціально створений орган для управління гарматними підрозділами – канцелярія генеральної артилерії розміщувалася у гетьманській резиденції.

До спорядження козака входили ладівниця – секційний футляр, що кріпився на окремому ремінці та використовувався для зберігання ладунків (завчасно приготовані порції пороху з кулею, запаковані в паперові мішечки). Там було від 25 до 35 ладунків – цього мало вистачити на недовгий бій; порохівниця; натруска – менша порохівниця, в якій зберігали дрібніший порох для запалу в замку; кулелійка для самостійного виготовлення куль з шматків свинцю, якими забезпечували військо; торбинка з вже готовими кулями; шомпол для прочистки ствола від нагару. Ті, хто використовував зброю з колісним замком, також носили спеціальний ключ для його накручування. Лучники носили сагайдаки зі стрілами за плечима.

Основним видом холодної зброї у козаків була шабля зазвичай угорсько-польського чи татарського типу. Це шаблі з довгим (до 90 см), плавно вигнутим клинком, як правило, з відкритим руків’ям, на перехресті іноді знаходився перстень для великого пальця, що забезпечувало надійніше утримання шаблі. Тримали при лівому боці у спеціальних піхвах. Рідше (в основному, проти кінноти) застосовували бердиш – бойову сокиру з довгим держаком і лезом у вигляді півмісяця, нижній кінець якого переходив у пластинку, яка кріпилася до держака для кращого кріплення обуха. Іншими видами холодної зброї, поширеними у козаків, були келеп (бойовий молоток, який мав довгий загострений клівець та багатогранний обух і закріплювався на довгому дерев’яному держаку) та чекан – невелика сокира на короткому держаку. Застосовувались і ножі – різних розмірів та форм з дерев’яними та кістяними руків’ями, також суцільно металеві. Списи використовувалися і кіннотою і піхотою. Вони мали металевий наконечник завдовжки 27–63 см, а держак – зазвичай 3,5–4 м.

Структура гетьманської армії зародилась в перших битвах Хмельниччини. В її основу було покладено станову приналежність вояків, їх юрисдикційну підпорядкованість та фінансування. Армія складалась з козацького ополчення, найманого війська, фінансованого державою та корпусу артилерії. Важливою віхою в реформуванні військового устрою козаків стали реформи останнього гетьмана Кирила Розумовського. Їх сутність полягала в організаційному впорядкуванні засад козацької служби, запровадженні постійного вишколу на основі розробленої 1756 р. Форми екзарциції (військового навчання). За наполяганням гетьмана і старшини імперський уряд схвалив спеціальну Табель про ранги малоросійських чинів, котра впроваджувала внутрішню ієрархію урядників та прирівнювала їх чини до рангів російської регулярної армії. Козацьке військо отримало уніфікований одяг і полково-сотенні клейноди, а також стандартизоване озброєння й амуніцію. Гетьманський уряд активно розробляв проекти впровадження сталого поділу козацького війська на піхоту й кавалерію, відділення в полках цивільної влади від військової, відкриття спеціальної військової академії для старшинських дітей. Завершальна стадія реорганізації козацького війська, що припала на період діяльності другої Малоросійської колегії, відзначилась вже не стільки модернізаційними установками, скільки курсом на повну ліквідацію адміністративно-політичної автономії Гетьманщини та злиття її військової організації із загальноімперською.

 

Список рекомендованої літератури

1.                     Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. / О.М. Апанович. – Дніпропетровськ: Січ, 2004. – 229 с.

2.                     Брехуненко В. „Дивна то і не сказана мужність…”. Козаки у Хотинській війні 1621 р. / В.Брехуненко. – Київ: Темпора, 2013. – 120 с.

3.                     Брехуненко В. Програна битва виграної війни. Битва під Берестечком 1651 р. / В.Брехуненко. – Київ: Темпора, 2013. – 116 с.

4.                     Історія українського козацтва: нариси у 2 т. / В.А. Брехуненко, Л.В. Войтович, О.Б. Головко та ін.– Київ: ВД «Києво-Могилянська академія», 2006. – 839 с.

5.                     Крип’якевич І. Історія українського війська / І. Крип’якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів. Упоряд. Б. Якимович. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.

6.                     Мицик Ю.А. Як козаки воювали: іст. розповіді про запорозьке. козацтво / Ю.А. Мицик, С.М. Плохій, І.С. Стороженко. – Дніпропетровськ: Промінь, 1991. – 301 c.

7.                     Поле битви – Україна. Від „володарів степу” до „кіборгів”. Воєнна історія України від давнини до сьогодення / Упоряд. К. Галушко – Харків: „Книжковий Клуб „Клуб Сімейного Дозвілля”, 2016. – 352 с.

8.                     Сокирко О. Конотопська битва 1659 р.: Тріумф в часи руїни / О. Сокирко. – Київ: Темпора, 2008. – 72 с.

9.                     Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726 рр. / О. Сокирко. – Київ: Темпора, 2006. – 280 с.

10.                Сокирко О. Полтавська битва 27 червня 1709 р.: Український Рубікон (Частина І) / О.Сокирко. – Київ: Темпора, 2008. – 80 с.

11.                Сокирко О. Полтавська битва 27 червня 1709 р.: Український Рубікон (Частина ІІ) / О.Сокирко. – Київ: Темпора, 2008. – 104 с.

12.                Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у 3-х т. / Д.І.Яворницький – Київ: Наукова думка, 1990-1991.

 Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного

«Історія українського війська». Курс лекцій 2016 року. «Ветерани.UA»

 

jooble