ГоловнаКорисні матеріалиІсторіяВійсько і військове мистецтво середньовічної України: княжа доба

Військо і військове мистецтво середньовічної України: княжа доба

247У VII–IX ст. у східних слов’ян відбувався процес творення держави. Швидкий суспільно-економічний поступ, зростання кількості населення, позитивні зрушення в політичному житті й зародження перших протодержавних утворень – все це призвело до збільшення воєнної активності одного з найбільших таких утворень, що з’явилося навколо Києва.

Розвиток Київської Русі на межі IX–X ст. – це час походів руських воїнів, що прагнули розширити кордони держави, відстоювали право Русі на Чорне і Азовське моря, відбивали наступи кочівників. Так поступово процеси державотворення Київської Русі призвели до формування могутнього руського війська та флоту.

Носієм влади, репрезентантом держави України-Русі був київський князь, влада якого набула спадкового характеру. В його обов’язки входило розширення території, а також захист державних кордонів. Тому князь почав створювати власну дружину (регулярне військо), її військові походи мали служити державі та потребам громадян – боронити торгівлю, протидіяти експансії сусідів.

Детальніше про правління князя Володимира. Територіальне зростання Київської Русі

Дружина не мала характеру всенародного війська, а набиралася з вищої верстви громадянства – бояр. Вони повинні були з'являтися на кожний заклик князя, на війну, чи в разі іншої потреби, супроводжувати його, в усьому допомагати князеві, зберігати йому вірність. Коли ж боярин зраджував князя, то відповідав за цю зраду майном і власним життям. Найлегша кара, що застосовувалася в цьому випадку — вигнання за межі держави.

242

Розуміючи значення дружини, князь намагався оптимально забезпечувати її всім необхідним. тому на її утримання йшла частина податків. До XII ст. князь водив дружину на полюддя – збирати данину з підкорених племен. На військо також йшла частина грошових доходів зі суду, так звані вири. За Володимира Великого не було смертної кари, злочинцям призначали грошовий штраф: „Війни багато, вира хай буде на зброю й на коні”. Нерідко членам військової дружини князь роздавав на утримання цілі міста та землі. Як згадує літопис, за Олега й Ігоря по великих містах сиділи „великі й світлі князі”, а Володимир „вибрав мужів добрих, розумних і хоробрих та пороздавав їм городи”.

Князівська дружина поділялася на старшу і молодшу. До старшої належали великі бояри – так звані „луччі люди”, найбільш впливові представники наймогутніших боярських родів та великих землевласників. Вони засідали в князівській раді, мали вплив на рішення князя.

До „молодшої дружини” входили боярські діти, яких у князівській дружині готували до військової служби, а також „отроки і дітські”, що служили при боярах і на князівському дворі, яких використовували для доставки наказів, листів та інших доручень. Під час бою вони доглядали коней дружинників.

Поряд із князівською дружиною існувало народне ополчення (вої), яке спиралося на територіальну систему і скликалося безпосередньо в час ворожих нападів із міщан і селян-хліборобів однієї місцевості. Існувала так звана десяткова система управління (тисяцький – соцький – десяцький). Мобілізаційний округ, якого називали „тисячею”, був воєнно-оборонною територією. Населення з одного округу збиралося в час небезпеки, як правило, в найближчому місті й там готувалося до виступу на ворога. На чолі мобілізаційного округу стояв тисяцький. Меншими округами керували соцькі. Інколи вживалася назва „полк” на означення території, з якої йшло ополчення. Бували випадки, коли селянські відділи очолювали старости і сільські старшини.

243

Ще одним своєрідним військовим формуванням були загони з представників степових орд (печенігів, турків та ін.), які називалися „чорними клобуками” (з турецької – «чорні шапки») і підкорялися князівській владі або ж були взяті князем у полон і осаджені на прикордонні. Найбільше «чорних клубків» було вздовж р. Рось, де було їх головне місто Торчеськ. У 1139 р. літопис нараховував 30 тисяч «чорних клубків». Ведучи переважно кочовий спосіб життя, вони використовувалися в українському війську для боротьби з половцями. «Чорні клубки» були рухливі, відважні і завзяті, сміливо йшли на всіляку небезпеку, коли могли сподіватися наживи й здобичі.

Таким чином, військо княжої Русі-України не було регулярним та постійно готовим до війни. Воно збиралося в час нападу на ворога, або в похід, який визначав князь. Такий тип мобілізації на Русі називали „совокупити вої та дружину” (тобто «поєднати ополчення та дружину» - у сучасному трактуванні понять – примітка редакції сайту).

Князь збирав, передусім, дружину. Адже це була найкраща частина війська, досвідчена у військових справах, тісно згуртована навколо князя, зобов’язана з’явитися на перший його заклик. Ополчення князь скликав на віче і на ньому повідомляв яка необхідність військового походу.

Війську призначали конкретний день, коли воно мало зібратися. Однак цей процес тривав доволі довго. Часом князь сам ішов збирати військо. Наприклад, коли у 1093 р. на Київську Русь напали половці, князь Святослав поїхав збирати військо. Але нашвидкуруч зібрав лише 800 отроків, а потреба була у восьми тисячах воїнів. Проте бували випадки, коли на князівський заклик ставали всі, хто тільки міг нести зброю.

В обов’язки князя входило не тільки організувати військо та утримувати дружину, а й будувати і утримувати укріплення, готувати оборону. Князь своєю волею починав війну, укладав союзи та угоди. Під час війни князь сам здійснював свою владу, або ж передавав її іншим князям, від нього залежним.

249

Великого значення надавалося озброєнню воїнів.

Зброю поділяли на оборонну і зачіпну. До оборонної належала броня (панцир), що являла собою сорочку з отвором для голови та короткими рукавами; зроблена вона була з дрібних залізних кілець сполучених одне з одним. Шолом виготовляли із залізної бляхи, він мав форму стіжка, що загострювався догори. Спереду бляха здовжувалася у вузький виступ, який охороняв ніс. Деколи спереду шолома кріпили залізну маску, що закривала ціле обличчя. До шолома можна було почепити й охорону для шиї. До оборонної зброї належав щит, який як і броня, служив для захисту тіла воїна. Руські щити були невеликі, охороняли тільки груди, вгорі ширші, знизу вужчі, вгнуті досередини. Деколи їх робили з дерева, а зверху розмалювали та прикрашали різними прикрасами. На Русі популярним був вислів: „взяти город на щит”, що означало пограбувати його. Так, князь Олег, за переказом літопису, у 911 р. прибив свій щит на воротах Константинополя, утверджуючи тим самим свою владу.

До зачіпної зброї належали спис (копіє – від копати, бити) з різними назвами, а також меч, шабля, бойова сокира і лук зі стрілами.

Спис мав залізне вістря у формі видовженого листка, з отвором, щоб насаджувати на древко. Списи використовували важкоозброєне військо, піхота й кіннота. В залежності від роду військ списи були різної довжини – від 1,5 до 2,5 м. Зі списами полки йшли в наступ. У бою князь повинен був першим встромити спис, а якщо князь помирав, то списи ставили біля його гробниці.

244

Усі руські воїни мали при собі меч завдовжки 1 м з масивною ручкою, часом посрібленою і прикрашеною орнаментом. Він вважався ознакою судової влади князя. Поширеною була шабля – трохи довша від меча (доходила до 1,2 м), а також легша і зручніша від нього. Сокиру використовували як зброю для наступу. В описах боїв вона ніде не згадана, проте згадується топірець (1071 р.) як підручна зброя.

З давніх-давен слов’янам був відомий лук зі стрілами, останні носили в сагайдаку. Завдяки цьому виду зачіпної зброї у княжу добу поширилися лучники, яких називали „стрільцями”. Крім стрільців у княжому війську існував такий рід військ, як оружники (озброєні повною зброєю – бронею, шоломом, щитом, мечем і списом). Оружники і стрільці становили основу піхоти. У X ст. з’являється і кіннота. Перші згадки про кінноту літопис подає з часів князя Олега, який повів у похід на Візантію 907 р. частину військ на конях. Організовано кіннота почала розвиватися у боротьбі з печенігами, які були чудовими вершниками. Слід зазначити, що потреба в кінноті виявилася у перших сутичках з візантійцями, які на той час мали одну із найкращих кавалерій. Тяжкоозброєні вершники виїжджали на ворога в панцирах і шоломах, з довгими списами, проти їхніх ударів піхота була безсила.

Необхідність організації кінноти добре розумів князь Святослав Хоробрий. У своїх балканських походах (968–971 рр.) він перший використав кінноту в бою під Доростолом. Син Святослава Володимир Великий не створював кінних загонів, хоча і використав у поході проти волзьких болгар 985 р. степових турків на конях. Самостійним родом руських військ кіннота стала лише в XI ст.

Військо перед боєм вишиковувалося у бойову лаву та ділилося на полки, одні з яких стояли посередині і називалися „чоло”, і два бічні крила – праве й ліве. Князь визначав відповідних воїнів і давав їм окремі завдання. Перед боєм він об’їжджав полки і закликав на бій. Князь керував боєм, розпоряджався, коли яка частина війська має вступити в бій.

245За особливу честь вважалося йти в перших лавах на ворога, бо перший удар нерідко був вирішальний. Інколи бій починався не одразу. Озброєне та впорядковане військо стояло на місці й чекало, поки ворог першим розпочне битву. Часом обидві сторони намагалися спровокувати одна одну глузуванням та жартами. Битву у Київській Русі називали „бій”, „січа”, „брань”, „полк”, а розпочинав її князь символічним ударом списа. Початком наступу були слова князя: „Потягніть, дружино”, чи „Потягнімо мужньо, браття і дружино”. На знак, що бій починається, підіймали вгору стяг. Це було гасло, що полки йдуть на ворога.

Бойові шикування війська княжої доби були досить простими. У бою з печенігами під Києвом 1036 р. Ярослав розташував у центрі дружину, а на крилах – народне ополчення (воїв). Дещо складніший бойовий лад спостерігався у відомому поході князя Ігоря на половців 1185 р. перед боєм над Сурлієм. Тут відзначався виразний поділ на дві бойові лінії. В першій виступали легкоозброєні сили: стрільці, половецькі союзники, боярська молодь; у другій лінії три полки князів, у яких була дружина ополчення. Все це була кіннота.

У літописах знаходимо військові терміни, якими визначали рухи війська і хід бою: зіступитися, зразитися, зударитися; ткнути, поткнути – рушити, вдарити; бости – ударити списами, колоти списами; ударити в коні – означає наступ кінноти в повному розгоні; заїхати – ударити з боку або ззаду; притягнути – прийти на допомогу; удержати полк – тримати відділ війська у бойовому ладі; гнати, гонити, загнати, угонити – погоня тощо.

246

Тактика бою за княжої доби не завжди була однакова і залежала від роду війська та озброєння. Так у X ст. основу війська складали варяги, що були тяжкоозброєною піхотою. Військо готувалося до бою в таборі або місті, потім виходило на ворога. Воїни йшли до бою пішими. На полі бою ставали „немов та стіна”, одягнуті в броню, в шоломах, зі щитами, з витягнутими списами. Йшли у бій лавою з гучним криком, несучи на плечах щити. Головна мета була – знищити ворога.

У княжій Україні–Русі успішно розвивалося не лише сухопутне військо, а й існував достатньо розвинутий флот. Територія Київської Русі порізана густою мережею рік – Дніпро, Десна, Прип’ять, Дністер, Буг і Сян, вони були важливими артеріями і водними шляхами. Перші човни, які використовували русичі, споруджувались з видовбаних колод дерева, вони були різних розмірів. Новий розвиток суднобудування розпочався з приходом на наші землі варягів, які були найкращими мореплавцями Європи. З дуба вони будували великі судна, основу яких творила довга балка, до якої прибивалися вигнуті поперечні ребра – шпангоути. Вздовж корабля влаштовувалися низькі лави для веслярів, що мали весла до 3 м завдовжки. Кермо було в задній частині човна, а посередині стояла щогла, висота якої сягала 20 м. Вітрила шилися з грубого полотна або з дорогої тканини – паволоки. Такий корабель мав добрі ходові якості, був стійким та маневреним. З літописів відомо про кілька типів суден: човен, ладя, судно, що відрізнялися одне від одного розмірами.

Отже, княжої Україна–Русь мала достатньо розвинуту для середньовіччя військову організацію. Військо сприяло внутрішній консолідації держави.

Київська Русь була непоборним щитом від кочовиків, безпечною загорожею, за якою повним ходом розвивалася європейська культура. 

Частина І: Військове мистецтво давніх цивілізацій на території України: найдавніші воїни на теренах України

Частина ІІ: Військове мистецтво давніх цивілізацій на території України: військо кіммерійців, скіфів, сарматів

Частина ІІІ: Військове мистецтво давніх цивілізацій на території України: ранні слов’яни, їх військо та зброя

Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного

«Історія українського війська». Курс лекцій 2016 року. «Ветерани.UA»

248