ГоловнаКорисні матеріалиІсторіяВійсько і військове мистецтво середньовічної України. Збройні сили Галицько-Волинської держави

Військо і військове мистецтво середньовічної України. Збройні сили Галицько-Волинської держави

Попередня частина лекції: "Військо і військове мистецтво середньовічної України: княжа доба"

Феодальна роздробленість стала закономірним етапом розвитку Київської Русі.

Натуральне господарство, слабкі економічні зв’язки та відсутність національного ринку призвели до розпаду держави на окремі землі і князівства. Часті князівські міжусобиці, постійні напади кочівників, зміна кон’юнктури торговельних шляхів призвели до зміщення центру держави із Києва на західні землі. Саме Галицько-Волинське князівство стало продовжувачем державницьких традицій Київської Русі-України. З XI ст. Галицька земля, згідно з рішенням Любецького з’їзду, була закріплена за Ростиславичами: Рюриком, Володарем і Васильком.

Об’єднання та зміцнення Галицького князівства відбулося за сина Володаря Володимирка (1141–1153), який у 1141 р. переніс столицю до Галича. Тут проходив торговий шлях, яким везли прикарпатську сіль, а судноплавним Дністром підтримувалися зв’язки з Чорним морем. Свого розквіту Галицьке князівство досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153–1187). Він зумів захистити своє князівство від свого племінника Івана Ростиславича (Берладника) і київських князів. У 1153 р. Ярослав брав участь у збройній боротьбі за Київ, воював з половцями, але не особисто воив військо, а на чолі своїх полків висилав воєвод. Активна військова політика Осмомисла сприяла розширенню володінь до Чорного моря, під його вплив потрапили наддунайські міста, а торгівля з Візантією та Західною Європою збагачувала князя і давали кошти на утримання сильного війська. Автор „Слова о полку Ігоревім” згадує його як наймогутнішого князя тодішньої України: „Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золото кованім столі, підпер гори угорські своїми залізними полками, заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота...”.

Вагомою політичною силою Галицького князівства були бояри, які свої маєтки отримали не від князів, а захопивши громадські землі. Чимало хто з них торгував сіллю, що забезпечило добрі прибутки, мали навіть свої полки. Галицькі бояри претендували на участь у владі, домагалися, щоб князь нічого не вирішував без боярської ради. Протистояння князя і бояр закінчилося тим, що син Ярослава Олег був усунутий від влади, а на княжий престол сів Володимир II (1187–1199). Із його смертю закінчилася династія Ростиславовичів, чим скористався волинський князь Роман Мстиславович (1173–1205). У 1199 році Роман заволодів Галичиною і об’єднав обидва князівства в єдину державу. З часом він приборкав бояр, підкорив собі Київ, під його владу потрапили майже всі українські князівства, його держава простягалася від Карпат до Дніпра. Роман дбав також про забезпечення північних кордонів і поширив їх на територію Литви.

Авторитет Романа Мстиславовича піднесли успішні військові походи проти половців у 1202 і 1204 роках. Його славили в піснях, що він „кидався на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, проходив їх землю як орел, а хоробрий був як тур”. Галицький літописець величає його „великим князем”, „самодержцем усієї Русі”.

Успішною була і закордонна політика. Князь підтримував приязні стосунки з Візантією, Угорщиною, папою Іннокентієм III. Активними були його відносини з поляками. У 1205 р., перейшовши з військом Віслу, князь зайняв два польських міста, але коли з невеличкою дружиною від’їхав від головного війська, поляки несподівано напали на нього й убили під Завихвостом 19 червня цього ж року.

Таким чином, на початок XIII ст. більшість українських земель були об’єднані у Галицько-Волинській державі. Але сини Романа Мстиславовича Данило і Василько були ще малими, тому розпочалася 40-річна боротьба за княжий престол. Колишні бояри Романа, які залишилися вірними Данилові і Василькові, допомогли їм організувати військові сили. Перший бойовий досвід боротьби з татарами 18-річний Данило Романович здобув у 1223 р. під час битви на річці Калка, де отримав поранення в груди.

Багаторічна боротьба з боярами та чужинцями закінчилася перемогою Романовичів. Вирішальна битва відбулася у 1245 р. під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена. Данило сів на княжий престол у Галичі, а Василько – у Володимирі. Данило Галицький (1238–1264) фактично провів військову реформу, створив армію нового зразка.

Основними формами військової організації були „вої” і „дружина”. „Вої” – це загальне народне ополчення, яке князь використовував у воєнних діях в час особливої потреби. Галицьке народне ополчення бере свій початок з військової організації племен білих хорватів і тиверців. У XI–XII ст. формою організації ополчення були волосні „тисячі”, які об’єднували „воїв” головного міста та навколишнього округу, підпорядкованого владі міської громади. Тобто народне ополчення не було маріонеткою в руках князів, а самостійною дієвою силою галицької громади.

Князівська дружина складалася з бояр і брала участь у воєнних походах князя. „Великі” бояри приводили свої військові загони, на їх утриманні були цілі полки, тоді як „середні” бояри на заклик князя були зобов’язані йти у похід з одним-двома воїнами: оружниками або стрільцями. При такій організації військових сил князь був залежний від бояр, тому намагався, організувати своє власне військо. Частково цю потребу забезпечували іноземні наймані загони, яким не завжди можна було довіряти, адже вони не раз руйнували землі князів.

Данило Романович організував нове військо, на основі народного ополчення, до складу якого входили селяни і дрібні бояри, які одержували платню грішми чи іншими засобами. Прибутки із прикарпатських солеварень Романовичі призначали „на роздавання оружникам”. Князь сам керував військом, призначав воєвод і посилав їх у похід.

Військо поділялося на важкоозброєних „оружників” та легкоозброєних „стрільців” (лучників). Оружники, у кольчугах і шоломах, із списами, мечами та щитами входили у бій на конях. Першими у хід йшли списи, коли вони ламалися, продовжували бій мечами. Часом „оружники” йшли у бій пішими. Удар важкоозброєного війська, як правило, вирішував хід битви. Легкоозброєні частини починали бій, вражаючи ворога стрілами.

У XIII ст. відбувся помітний прогрес і в озброєнні, і в тактиці. На озброєння були прийняті найсучасніші зразки зброї: арбалети, кінні обладунки, метальна артилерія тощо. Відомо три роди списів: копія, сулиця, рогатиця. Легкоозброєні воїни мали новий удосконалений вид луків – рожанці.

Данило застосовував тактику взаємодії в бою різних родів зброї. Дії оружників і стрільців були тісно координовані в бою. Лучники не лише виступали перед військом, але й ставали на фланги. Така тактика була застосована у поході Данила на ятвягів у 1251 р., посередині йшла важкоозброєна піхота, зі щитами й списами, по бокам – стрільці з луками.

З літописів дізнаємося, що раніше битва поділялася на дві окремі частини: початковий бій легкої кінноти, стрільців та головний удар тяжкоозброєних полків. Коли стрільці вели бій і обстрілювали ворога, кіннота стояла здалеку і стежила за їх успіхами. Потім списники йшли у бій і стрільці поступалися їм місце.

Вперше спробу об’єднання двох військових підрозділів та застосування одночасно стрільців і оружників бачимо саме у військах Данила Галицького. Це описано літописцем так: „...все військо зійшло із коней, озброїлося, як піхотний [і вийшло] з табору, щити їх були як зоря, шоломи – як сходяче сонце, держали в руках списи, як безліч тростин; а стрільці йшли по боках дороги, тримали в руках свої рожанці [луки] і поклали, на них свої, стріли проти ворогів”. Стрільці, що мали при собі охорону зі списників, могли підійти найближче до ворога і обстрілювати його довше; до самого наступу копійників; коли ж ворожі списники рушали на них, то вони могли заховатися за залізний полк оружників.

Одночасно з новою організацією збройних сил відбувалося поліпшення фортифікаційних споруд. Міста, які раніше складалися в основному з земляних валів, з якими були з’єднані дерев’яні городниці, ворота, зведені мости тощо, виявилися заслабкими проти новітніх засобів облоги, які мали у своєму розпорядженні монголо-татари. Щоб захистити народ від ординців, Данило, як обачний володар, почав будувати нові кам’яні міста-фортеці: Холм, Львів, Данилів, Стіжок.

Головним нововведенням було обладнання укріплень для використання метальної артилерії. Крім того, в укріпленнях почали встановлювати кам’яні башти на зразок західноєвропейських донжонів. Це збільшувало ефективність арбалета і метальних машин при обороні міст.

 Під час захоплення ворожих укріплень використовувалася тактика комбінованого удару. Спочатку фортецю обстрілювали з усіх видів метальної зброї: ручних пращ, луків, арбалетів, катапульт, баліст, трибучетів тощо, потім таранами проломлювали стіни чи вибивали браму й нарешті з допомогою драбин вилазили на стіни.

Тогочасна військова стратегія вона полягала у знищені ворога одним сильним ударом. „Русь є скора до бою” – характеризує галицьке військо угорський воєвода Филя. Тактику такого сильного удару вважали за спеціальність українського війська і називали її „руський бій”.

Військовими атрибутами цього періоду були стяги (хоругви), сурми та бубни. Підчас бою військо орієнтувалося на стяг: піднятий догори свідчив, що полк тримається добре: „Данило поглянув сюди й туди й побачив, що стяг Васильків стоїть, добре бореться й угрів жене” (1231 р.). Коли ж прапор хилився або падав, це був знак невдачі; покинути стяги – означало програти битву.

На ІІІ-му Міжнародному Форумі соціального проекту "Лицар Доброї волі" оголошено про створення «Хоругвового братства ВДВ»

(ВДВ – високомобільні десанті війська України, - примітка редакції сайту)

Очевидно, що переможці отримували здобич і полонених. Тому часто воєнні походи здійснювалися з метою наживи, що вважалося виправданою нагородою за воєнні труди. В описі битви під Ярославом читаємо: „Воївники гналися [за ворогом] і приїздили аж до півночі, ведучи добич велику”.

Таким чином, активна військова реформа Данила Галицького принесла йому не тільки авторитет в українському суспільстві, зміцнила його позиції в державі, але й сприяла активній зовнішньополітичній діяльності.

Розглянемо основні військово-політичні успіхи галицького князя.

У 1238 р. Данило Галицький проводив успішну боротьбу за Дорогочин з німецькими лицарями, у 1244 р. підкорив Люблінську землю. Внаслідок цього Польща та Угорщина змушені були укласти мир з Галицько-Волинською державою.

На початку 1250-х років Данило воював проти чехів за австрійський престол, дійшов до Сілезії. За висловом літописця, жоден руський князь не заходив так далеко на захід.

У 1240-1250 роках вів боротьбу з Литвою. У 1254 р. була підписана угода з Тевтонським орденом про визнання за Данилом Ятвязької землі. Вся складна політика Данила Галицького на північному і західному кордонах мала одну основну мету: створити найкращі умови для неминучої війни з монголо-татарськими ордами, забезпечити собі надійний тил і знайти союзників.

Князь Данило змушений був їхати на поклон до хана Золотої Орди, щоб отримати ярлик – право на управління власними землями. Але пізніше, зміцнившись, він успішно здійснює похід на міста Случ, Тетерів, Боз проти т. зв. „татарських людей”. Визначною була перемога над військами хана Куремси. Щоправда, у 1259-1260 рр. Романовичі змушені були скоритися військовій силі хана Бурундая; зруйнувати укріплення Володимира, Кременця, Луцька, Львова та інших міст і взяти участь в поході на Польщу.

У важкій боротьбі з монголами Данило сподівався на створення великої коаліції держав – Польщі, Чехії, Моравії, Сербії, Померанії та інших і в організації папою Римським хрестового походу. З цією метою в 1253 р. у Дорогочині посланець папи Іннокентія IV коронував Данила Галицького на короля: „Прийняв вінець від Бога, від церкви Св. Апостолів, від стола Св. Петра, від отця свого папи Інокентія і від усіх його єпископів” – записано в літописі. Але надії українського князя так і не були втілені в життя.

Історичною заслугою короля Данила було те, що він зумів послабити владу великих бояр і об’єднати всі українські землі, протистояв іноземній агресії, сприяв економічному розвитку і політичній стабільності Галицько-Волинської держави.

Кодекс честі Ордену «Лицар Доброї Волі»

Його син Лев І (1264–1301) продовжував справу свого батька. У 1281 р. він відвоював в Угорщини частину Закарпаття з Мукачевом. У боротьбі за краківський престол зайняв Люблінську землю, яка до 1302 р. була в складі Галицько-Волинського князівства. В 1289 р. Лев Данилович ходив військовим походом аж у Сілезію.

Наслідком такої активної політики було те, що правління його наступника Юрія (1301–1315) історичні джерела змальовують як добу розквіту, спокою та економічного добробуту держави. А сини Юрія Андрій та Лев ІІ (1308–1323) ввійшли в історію як „останні руські князі-схизматики, які були непереможним щитом проти жорстокого татарського народу”.

Останнім князем був Юрій II Болеслав (1325–1340), який у союзі з Пруссією, Литвою та татарами воював проти Польщі. Але повернути Люблін йому так і не вдалося. В середині XIV ст. була перервана династія галицько-волинських князів. Цим скористалися наші сусіди – угорці, поляки та литовці, які поступово захопили українські землі Галицько-Волинської держави.

Галицько-Волинська держава сприяла не тільки продовженню у XII–XIV століттях української державності, але й увійшла в європейську історію як одна з наймогутніших оборонців Європи від монголо-татарських орд. 

Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного

«Історія українського війська». Курс лекцій 2016 року. «Ветерани.UA»

Коротка характеристика Королівства з Вікіпедії:

Га́лицько-Воли́нське князівство (в західних джерелах також Галицьке королівство лат. Regnum Galiciæ[1]), від 1253 року також Ру́ське королі́вство (лат. Regnum Russiæ) — центральноєвропейська середньовічна руська держава. Знаходилася на південному заході Київської Русі. Угорські королі використовували назву Королівство Галичини та Володимирії (лат. Regnum Galiciae et Lodomeriae) бо 1205, після смерті Романа Мстиславича король Андраш II був коронований Папою королем Галичини та Володимирії.

Існувало протягом 1199–1349 років. Керувалася монархами із династій Рюриковичів, П'ястів та Ґедиміновичів. Утворене волинським князем Романом Мстиславичем внаслідок приєднання Галицького князівства у 1199. Після коронації Данила Романовича у 1253, стало Руським королівством, спадкоємцем Київської династії, продовжувачем європейських, руських, політичних і культурних традицій.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля) а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм — Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдовське князівство.

Князівство проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, з середини XIII століття — Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом, Тевтонським Орденом.  

Галицько-Волинське князівство занепало через агресивні зазіхання сусідів, відсутність міцної централізованої княжої влади, надмірно сильні позиції боярської шляхти у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю від отруєння останнього повновладного правителя князівства Юрія ІІ Болеслава Тройденовича, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдина політично ціла одиниця. У 1434 році на його території було створено Руське, а в 1462 — Белзьке воєводство.