ГоловнаКорисні матеріалиІсторіяІсторичні витокі українського лицарства. Частина І

Історичні витокі українського лицарства. Частина І

167

Козацтво й Україна, козацтво й український народ… Ці поняття здавна перебували в одному асоціативному ряду. І це аж ніяк не випадково. Адже через історію козацтва, по суті, переломлювалася ціла епоха в минулому України та її народу. Справді, на певному етапі історичної еволюції саме козацтво почало відбивати загальні тенденції та закономірності розвитку українців як окремої етнічної спільноти.

 14 жовтня, на свято Покрови Пречистої Богородиці в нашій країні відзначається День українського козацтва.

Не випадково для святкування Дня українського козацтва обрано День Святої Покрови. Вона здавна була покровителькою козаків. Це дуже важливе свято для нашого народу, адже козацтво відіграло надзвичайну роль у становленні нашої держави. Його історичне значення важко переоцінити. Народ ставився до козаків з повагою і любов'ю, сприймав їх як символ мужності, честі, людської і національної гідності. Перекази про звитяжні вчинки запорожців передаються з покоління в покоління. Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою української історії та культури. 

165

 

Варто зауважити, що не залишаються поза увагою й землі, населення Уманщини, які відіграли особливу роль у соціальних та політичних процесах та мали місце в історії України в період виникнення та розвитку козацтва. Історія Уманщини має трагічні й героїчні сторінки. З найдавніших часів територія, що досліджується залюднювалася і спустошувалася, підлягала новій колонізації, а потім знову лежала в руїнах і згарищах. 

Козаки уславилися героїчною боротьбою. Вони були на чолі національно-визвольної боротьби українського народу. Для українського народу козаки - запорожці були й залишаються уособленням кращих людських якостей і виразником незламного національного духу, прикладом для наступних борців за незалежність України. Тому, давайте разом шанувати славні традиції, звичаї нашого народу, пам’ятати завжди і скрізь, що ви – діти козацького роду, нащадки пращурів великих, що не корились ні кривавому ясиру, ні мечу, ні кулеметному вогню, а свято вірили у світле майбутнє своєї держави.

У незалежній Україні зрозумілий інтерес до такого яскравого феномена історії, як козацтво. Разом з тим поза увагою дослідників залишається проблема генезису козацької культури, зокрема тих її архаїчних елементів, які є спільними для військової культурної традиції багатьох індоєвропейських народів. Без детального дослідження цих архаїчних елементів козацької культури на широкому тлі загально індоєвропейського культурно-історичного процесу важко зрозуміти витоки й сам феномен козацтва, що відіграв значну роль не тільки у формуванні пізньої середньовічної української держави, а й у становленні матеріальної та духовної культури самого українського етносу.

У XVII–XVIII ст. українське козацтво не лише виступало як національні збройні сили, а й було головним фундатором української держави. Досліджуючи його, ми не тільки збагачуємо наші історичні знання, але й певною мірою зміцнюємо науковий фундамент сучасного процесу державотворення. Народ, який має важку, але гідну власну історію, пам'ятає про своє минуле, заслуговує на достойне майбутнє. Адже основою як етнічної, так і національної самосвідомості є, як відомо, історична пам'ять, колективні уявлення про спільний шлях, що його пройшли разом члени того чи іншого етносу.

Акцентуючи увагу на українському козацтві як своєрідному прояві загальної індоєвропейської військової культури, ми не тільки не применшуємо його самодостатності та ролі в євразійському історичному процесі, а, навпаки, намагаємося через об'єктивне вивчення поставити його поряд з таким феноменом європейської цивілізації, як середньовічне лицарство. На теренах України козацтво сформувалося спочатку у військовий, а потім й у військово-шляхетський стан, продовжуючи дружино-лицарські традиції Київської Русі.

Хто ж такі козаки? Козаки члени самоврядних чоловічих військових громад, що з 15 століття існували на теренах українського «Дикого поля», в районі середніх течій Дніпра та Дону, на межі християнського і мусульманського світів.

169Основним заняттям козаків була військова справа: охорона і патрулювання торгових шляхів, морські рейди на чайках проти турецького флоту в Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у військових кампаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав.

Українське козацтво — складне і багатогранне явище, яке відіграло важливу роль у долі України та її народу. Саме завдяки козацтву в середині XVII ст. була створена українська держава — Гетьманщина, яка продовжила державотворчу традицію українського народу у пізньому середньовіччі. Завдяки козацтву і його впливові на українську культуру протягом бездержавного і колоніального XIX ст., в ментальності українців жило прагнення до волі і свободи, а козак був уособленням українського ідеалу чоловіка-воїна. Безсмертний козацький дух сприяв становленню української державності в XX ст.

Українське козацтво формувалось там, де влада інших політичних на національних центрів була обмежена; формувалась там, де існував вітер Свободи та почуття Волі, Незалежності. Саме тому тут сформувався  особливий характер Вільної Людини, що мала право висловлювати власні думки та відстоювати власне рішення зі зброєю в руках.

Але козаки були різні як за часом існування, за територіальними ознаками та підпорядкуванню. Імперська влада чітко розуміла, що для зовнішньої експансії потрібні люди саме такого складу характеру. Тому поступово переманювала на свій бік козаків, поширювала їх ментальність, традиції, їх спрямованість для просування імперських інтересів на територіях колонізаторської експансії. Російська імперія, вкравши ім’я «козак» так само, як слово (значення) «Русь», «руський», з часом трансформувала  козацькі військові структури в цепних  псів царського роду Романових, які пройшли через війни, розв’язані колонізаторами.

Наприклад, Азовське козацьке військо військове формування було утворене російським урядом в 1828 році з частини українських козаків Задунайської Січі, що вернулися з османських володінь за ініціативою та на чолі отамана Йосипа Гладкого, який очолював військо до 1853 року. Як іррегулярне козацьке формування Російської імперії, воно було створено монаршим указом від 27 травня 1831 року.

Інше військове формування - Бузьке козацьке військо — сформувалось на Півдні України в 1769 році з козаків (українців) Запорізької Січі, молдован, волохів, болгар та македонців, що входили до окремих полків, які під час російсько-турецької війни 1768–1774 років брали участь у бойових діях під Очаковом, Бендерами, Акерманом, Ізмаїлом.

З 1775 року, після руйнування Запорізької Січі, військо несло прикордонну службу вздовж Південного Бугу. В 1800 року полк було ліквідовано, а козаків перетворено на державних селян. Тобто фактично відправили до кріпаків. Саме з цих козаків в 1803 році й утворено кілька п'ятисотенних полків, які стали називатися Бузьким козацьким військом.

«Військо вірних запорожців» — українське козацьке військо у вірному підданстві російському царю створене за активної участі князя Григорія Потьомкіна, що симпатизував запорожцям, після скасування Запорозького козацького війська 1775 року.

171

На репродукції: Задунайська Січ була майже копією Запорізької, хіба що до традиційних господарських занять козаків (хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, ремесло) додалося й виноградарство. Хоч у Задунайській Січі керівні позиції належали старшині, але там не було кріпацтва.

Після переходу значної кількості запорожців у підданство Туреччини на Дунайському гирлі у підданстві Російської імперії залишилися лише 12 тисяч колишніх запорожців. Багато хто з них не витримали жорстку дисципліну регулярних російських військових частин. Григорій Потьомкін, бувши «головним командиром» й генерал-губернатором Новоросійського краю бачив потребу скористатися їх військовою потугою. У 1787 році козацькі старшини подали прохання на ім'я імператриці, де висловили бажання служити цариці, як робили це раніше. Олександр Суворов, який за наказом імператриці Катерини II організовував військові підрозділи на півдні Росії, зайнявся формуванням нового козацького «Війська вірних запорожців» з колишніх українських козаків і їх нащадків. 27 лютого 1788 року в урочистій обстановці Олександр Суворов вручив старшині Сидору Білому, Антону Головатому і Захарію Чепізі хоругви та інші клейноди, які були конфісковані у Запорозького козацького війська у 1775 році.

«Військо Вірних Запорожців» перейменували у 1790 році на «Чорноморське козацьке військо». Військо активно задіяли у Російсько-турецькій війні 1787–1792. Після закінчення війни, на знак подяки від Катерини II-й, їм була виділена територія лівобережної Кубані, яку вони заселили в 1792-93 року. Військо воювало у Кавказькій війні та інших війнах Московії.

У 1860 року Чорноморське військо об'єднали Хоперським й Кубанським полками — лівобережними полками Кавказького лінійного війська у формоване «Кубанське козацьке військо», що зберіглося до теперішнього часу.

170«Задунайська Січ» або «Дунавецька Січ» військово-державна організація колишніх запорозьких козаків, яка виникла після зруйнування імператорськими військами Нової Січі й ліквідації Запорізького козацького війська у червні 1775 року в нижній течії Дунаю. Запорожці оселилися спочатку на лівому березі, а потім османська адміністрація переселила їх на правий берег.

«Чорноморське козацьке військо» козацьке військове формування в Російській імперії 18—19 століть. Створене у 1787 році з частини Запорозьких козаків, яка не втекла за Дунай. У 1792 військо переселили на Кубань. У 1860 році перейменоване в Кубанське козаче військо (після приєднання до нього частини кавказьких лінійних козаків).

«Кубанське козацьке військо» — частина козацтва на службі Російської імперії. Населяла території сучасного Краснодарського краю, західної частини Ставропольського краю, а також Республік Адигея і Карачаєво-Черкесія. Центр — місто Катеринодар — сучасний Краснодар. Військо офіційно було утворене в 1860 на основі Чорноморського козачого війська і частини Кавказького лінійного козачого війська, за правління російського імператора Олександра ІІ.

Військо управлялося наказними отаманами, що призначалися імператором. Кубанська область була розділена на 7 відділів, на чолі яких стояли отамани, що призначаються наказним отаманом. На чолі станиць і хуторів стояли виборні отамани, що затверджувалися отаманами відділів.

168

«Донські козаки» (донці; однина: чоловік - донець, жінка - дончиця) козацька спільнота, у тому числі  українського походження, що сформувалася на річці Дон у XV-XVII ст. Історична місцевість, де проживали донські козаки, відома також як «Всевелике Військо Донське». Частина козаків, так само як і деякі дослідники, виділяють донських козаків в окрему східнослов'янську народність. Це ті козаки, які активно воювали проти сучасної України під час окупації Донбасу та анексії Криму.

Розміщувалися на окремій автономній території, що називалася «Область Війська Донського», займала малі частини сучасних Луганської і Донецької областей України та основні частини Ростовської, Волгоградської, Воронезької областей і республіки Калмикія в Російській Федерації. Історична назва пов'язана з річкою Дон. Столиця Війська Донського з 1571 по 1610 рік розташувалася на острові поблизу станиці Раздорської, з 1610 по 1637 — у Монастирському містечку (за 6 км від станиці Старочеркаської вниз за течією Дону), в час Азовського сидіння з 1637 по 1642 — в Азові, з 1644 по 1806 — у Черкаську (нині станиця Старочеркаська), тут збирали військовий круг, приймали царських послів і царську платню. З 1806 року столицею Донського козацтва є місто Новочеркаськ.

Від 1709 року, з часу каральних походів супроти булавинців, перебували «на ножах» з козаками Гетьманщини. Ще гірші взаємини, від початку XVIII ст., склалися у донців з запорожцями через сварки з приводу кордонів. На думку В. Мороза у 1708 р. внаслідок вирізання донського козацтва була здійснена зміна етнічного складу Подоння з переважно українського на переважно російський.

Згідно з останнім переписом населення, тільки на території Російської Федерації живуть понад 140 000 осіб, що записали свою національність, як «козак» Більшість з них — у Ростовській і Волгоградській областях.

«Забайкальське козацьке військо»  було утворене 1851 року наказом імператора Миколи I на території Забайкальської області, у Східному Сибіру, на кордоні з Маньчжурією та Монголією. Головний осередок козаків розташовувався у місті Чита. До складу війська входили українці, росіяни, евенки та буряти. Фактично можна сказати, що це військове формування не має історичного відношення до українства. В мирний час «забайкальці» виконували поліцейські та прикордонні функції, а у воєнний — брали участь у війні як нерегулярне військо. Зокрема, «Забайкальські козаки» відзначилися в придушенні повстання боксерів 1899–1901 років у Цінській Імперії, в російсько-японський війні 1904–1905 років в Маньчжурії та Перший світовій війні 1914–1917 років в Галичині. На 1916 рік чисельність козацького населення становила 265 тисяч осіб, з яких 14,5 тисяч перебували на військовій службі. Під час Громадянської війни в Росії козаки підтримували антибільшовицькі сили, сформувавши державні утворення Забайкальська республіка та Російська Східна Окраїна. 1920 року радянська влада ліквідувала Забайкальське козацьке військо. Частина козаків емігрувала до Маньчжурії, де протягом 1933–1945 років користувалися підтримкою Маньчжурської держави та Японії.

«Амурське козацьке військо» було утворено в 1858 року на території Амурської області, на кордоні з Маньчжурією. Його головний осередок розташовувався у місті Благовещенськ. Основу війська складали забайкальські козаки, що заселили територію області у 1850-х роках. Особовий склад частково поповнювався переселенцями-українцями і росіянами з Донського, Кубанського і Сибірського козацьких військ. В мирний час «амурці» охороняли державний кордон по річках Амур та Уссурі. За час свого існування козацьке військо взяло участь у придушенні повстання боксерів 1899–1901 років, в російсько-японський та Перший світовій війнах. Станом на 1916 рік козацьке населення області становило 49,2 тисяч осіб, з яких 3,6 перебувало на військовій службі. В роки громадянської війни в Росії «амурці», як і «забайкальці», підтримували антибільшовицькі сили, за що були розпущені радянською владою у 1918 році. 1924 року частина козаків підняло Зазейське повстання, що було жорстко придушене більшовиками. Залишки війська емігрували до Маньчжурії.

   «Уссурійське козацьке військо». «Уссурійські козаки» — військо виключно Російської імперії, розташоване у Примор'ї на південь от Хабаровська уздовж Уссурі, Сунгарі, і навколо озера Ханка.

Військо створено у 1889 році з неукомплектованого напівбатальйону «Амурського козачого війська» і пізніше підсилювалось переселенцями з «Донського козачого війська», «Кубанського козацького війська», і інших військ. Столиця спочатку була у Владивостокі, а потім в Імані (зараз Дальнерєченськ).

Уссурійські козаки володіли 6740 км² землі. У 1916 році  їх чисельність складалася з 39900 осіб у шести станицях та 76  селищах. За часи миру, військо мало один кавалерійський батальйон (300 осіб) і один взвод. Козаки займалися охороною кордону і поштовою і поліцейською справами.

«Астраханське козацьке військо». «Астраханські козаки» створені в 1817 з козаків Нижнього Поволжя, що несли сторожову службу на Волзі з часу приєднання Астрахані до Росії (1556). У 1737 в Астрахані була сформована трьохсота команда для конвоювання кур'єрів, пошти і караульної служби, реорганізована 28 березня 1750 в Астраханський п'ятисотенний полк, який був розселений на правому березі Волги від Астрахані до Чорного Яру.

На початку 19 ст. до полку приєднали козачі команди з Царицина, Комишина та Саратова, залишки волзьких козаків з «домішками» певної кількісті калмиків і татар. У 1817 полк, що складався з 16 сотень, був реорганізований в трьох полкове «Астраханське козаче військо». В 1833 було вилучене з ведення Кавказького корпусу і підпорядковане астраханському губернаторові як наказному отаманові.

У 1872 військо було поділено на 2 відділи і замість 3-х сформовано 1 кінний полк. Астраханське козаче військо займало 4 станиці при містах Царицині, Саратові, Чорному і Красному Ярах, 16 юртових станиць і 57 хуторів. Земельний фонд війська становив 808 тис. десятин. Населення — близько 40 тисяч чоловік (1916). Військо брало участь у франко-російській війні 1812 року, російсько-турецьких війнах 19 століття та Першій Світовій війні.

Влітку 1917 року Астраханське козацьке військо увійшло до складу державного утворення під назвою "Південно-Східний Союз козацьких військ, горців та вільних народів степів". Восени 1917 калмицький народ був прийнятий до складу астраханського козацтва. У січні 1918 року відбулося повстання астраханських козаків та калмиків проти більшовиків, яке зазнало поразки після двох тижнів вуличних боїв. В 1920 Астраханське козацьке військо силами Червоної армії та ВЧК було остаточно ліквідоване.

   «Сибірські козаки» існували у вигляді іррегулярного війська в XIXXX столітті в Російській імперії, на території Західного Сибіру і Північного Казахстану. «Сибірські козаки» були утворені  1808  року з центром у Омську з козаків, що служили з XVI століття в містах і на прикордонній лінії.

У 1867 р. з Сибірських козаків було сформовано «Семіреченське Козаче Військо». У 1916 р. населення обчислювалося близько 172 тисяч чоловік, які володіли близько 5 млн десятин землі. Приймало участь у Першій світовій війні але у 1918 року його все ж таки скасували. Справа у тому, що козаки Сибіру приймали активну участь в Громадянській війні у військах адмірала Колчака. Під час Другої світової війни більшість сибірських козаків билися в радянських частинах, а з козаків, що емігрували, в серпні 1943 був сформований 2 полк першої бригади 1-ї козачої дивізії СС.

«Терські козаки» або «Терське козаче військо» створено в 1577 році вільними козаками-переселенцями з Волги на Терек. У 1792 році увійшли у склад «Кавказського лінійного козачого війська» і відокремились від нього знову в 1860, зі столицею Владикавказ. У 1916 чисельність населення області «Терського Козачого війська» становила 255 000 осіб і з займаною площею в 1,9 мільйонів десятин.

«Оренбурзьке козацьке військо». Оренбурзькі козаки були частиною козацтва в дореволюційній Росії, що розміщувалася в Оренбурзькій губернії (нині Оренбурзька область, частина Челябінської області і Башкортостан).

Після початку будівництва Оренбурзьких укріплених ліній (1734) для їх оборони і колонізації краю і заснування Оренбургу (1735) сюди були переселені уфімські, ісетські, самарські та інші козаки. В 1748 було створено «Оренбурзький нерегулярний корпус», з частини якого в 1755 в Оренбурзі утворено Оренбурзький козацький корпус до складу якого входило біля 2000 чоловік. У 1773—75 оренбурзькі козаки брали участь в Селянській війні під керівництвом Е.І. Пугачова. У 1798 в «Оренбурзьке козацьке військо» були включені всі козацькі поселення на Південному Уралі, окрім уральських козаків. Положенням 1840 були визначені межі військової землі і встановлений склад війська в 10 кінних полків і 3 артилерійських батареї (всього населення в середині 19 ст. становило близько 200 тис. чіл.).

Оренбурзьке козаче військо вперше брало участь в російсько-шведській війні 1788—90, а потім у всіх війнах, які вела Росія, і в завоюванні Середньої Азії.

У 1916 козаче населення налічувало 533 000 чоловік, військова земля — 7,45 млн десятини. Приймало участь у Першій світовій війні. Після Жовтневого перевороту 1917 року оренбурзькі козаки відмовилися визнавати владу більшовиків, і встановили свою владу у регіоні, створивши державне утворення «Оренбурзьке козацьке коло» за що у скорому часі і відповіло власною кров’ю. У 1920 було ліквідовано у зв'язку з скасуванням козацтва, як класу.

«Уральські козаки» (уральці) або «Уральське козацьке військо» (до 1775 і в 1917 Яїцьке козацьке військо) одна з найдавніших груп козаків в Росії. Розміщувалися на заході Уральської області (нині північно-західні області Казахстану і південно-східна частина Оренбурзької області), по середній і нижній течії річки Урал (до 1775 — Яїк). Центр — Уральськ (до 1775 називався Яїцьке містечко).

«Козаки єврейського походження». Із усіх гілок козацтва єдина, яка допускала євреїв до рядів зорганізованого суспільства, — козацькі угрупування України. Коли під правлінням польського короля Сигізмунда Августа Польща та Литва об'єдналися в Річ Посполиту, в 1569 році Волинь, Поділля та решта України підпали під владу Польщі.

В цей час була створена Хортиця на Дніпрі, де козаки створили оборонну базу проти нападів кримських татар. Фортеця ця називалася Запорозькою Січчю. Козаки об'єднали русинів грецької віри, які рятувались від польських католицьких землевласників, та втікачів, а також евреїв, які служили в рядах Запорізького війська. В 1681 році головний дорадник кримського хана Ахмада Калґи написав «скаргу» польському послові Песочинському, жаліючись, що козаки Придніпров'я нападали на Крим. Песочинський відповів, що козаки не були підлеглими польського короля і що король не може відповідати за дії тих «апостатів всіх вір» — поляків, москалів, волохів, турків, татар та євреїв, які були серед них.

В документі Йоела Саркеса є згадка про козака «Бераха-героя» який воював разом з козаками проти москалів, та про Ілляша Караімовича, що був одним з офіцерів і став старостою реєстрових козаків після страти Павлюка.

В 1930 р. велика кількість документів на івриті була знайдена істориком та філологом Саулом Боровим в архівах Запорозької Січі, збережених в Москві. Ці документи розповідали про зовнішні фінансові справи Запорізької Січі і свідчать не тільки про існування євреїв у вищих колах козацького суспільства, але також про існування полків, які включали велику кількість євреїв. Ці матеріали стали основою докторської дисертації Борового, яка була захищена в Одесі в 1940 р. Перші дві її частини були надруковані в 1940 в Ленінграді та в 1941 в Москві. Третя частина не була надрукована через антисемітський клімат, який встановився в СРСР після Другої Світової Війни.

В старовинних думах кобзарі згадували про полковника єврейського походження Матвія Боруховича (1647). Інші козацькі прізвища, які свідчать про єврейське походження — Герцик, Осипов-Перехрест, Крижанівський, Маркевич, Маркович та ін.

172Козаки Запорозької Січі в той час не дивилися на єврейське населення негативно (аж до часів Северина Наливайка) і приймали євреїв до рядів козацтва до часів міграції польських мазурів, яка принесла негативне ставлення до євреїв під час правління короля Сигізмунда III (1587–1632). Сигізмунд під впливом єзуїтів прийняв їхні негативні думки відносно єврейства. Верхні кола польського суспільства покладалися на орендарів-євреїв для догляду за їх маєтками, і це спричинило негативне ставлення до євреїв у народі взагалі.

«Балтійська козацька флотилія» — створена 1635 року, з козаків Запорозької Січі, з метою бойових дій на Балтійському морі. Деякий час була єдиною боєздатною складовою частиною Балтійського флоту Речі Посполитої.

Прославилась під час завершення польсько-шведського військового конфлікту 1635 року. Брала активну участь у бойових діях на Балтійському морі, відіграла вирішальну роль у підписані польсько-шведської мирної угоди.

Козацький побут та звичаї широко відобразилися у фольклорних джерелах, українських думах, історичних піснях, легендах і переказах, у письмових згадках сучасників, у матеріальній культурі — у вигляді пам'яток археології, в музейних зібраннях пам'яток старовини, архівних документах (зокрема в архівах Коша «Нової Запорозької Січі» та Генеральної Військової Канцелярії), етнографічних та мовознавчих матеріалах. Проте різні сторони козацької культури відображені в джерелах дуже нерівномірно. Фрагментарність джерельної бази зумовила комплексний підхід до вивчення стародавніх елементів козацької культури із залученням усіх доступних джерел і методів різних наукових дисциплін: археології, етнографії, історії, фольклористики, лінгвістики тощо.

Під терміном «козацька культура» ми розуміємо все розмаїття типів і форм організації життя і діяльності українського козацтва, а також створених ним матеріальних і духовних надбань. Під поняттям «архаїчні елементи» маємо на увазі найдавніші складові традиційної культури козацтва, успадковані з попередніх періодів української та загально індоєвропейської історії.

Автор матеріалу не ставив перед собою завдання вичерпного вивчення проблеми витоків козацької культури, а переслідував лише мету підняття питання про витоки і значення деяких дуже давніх культурних традицій козацтва.

Слід зауважити, що українське козацтво, як своєрідна військова верства, зароджувалося, формувалося і розвивалося протягом багатьох століть. Якщо врахувати, що кубанські козаки є безпосередніми нащадками запорожців, то хронологічні рамки існування українського козацтва охоплюють XV — початок XX ст., тобто пів тисячоліття. Протягом цього часу українське козацтво набувало одних ознак і втрачало інші. Однак початок формування окремих елементів традиційної козацької культури за археологічними джерелами простежується з V тис. до н. е.

Головна увага в книзі приділяється саме запорожцям, оскільки вони стояли біля витоків українського козацтва як історичного явища. Недаремно французький письменник та історик Проспер Меріме зауважував: «Мені здається, що першими серед козаків, так би мовити, взірцем козаків, були запорожці…». 

Кодекс честі Ордену «Лицар Доброї Волі»

Станіслав Тихий разом із «Ветерани.UA»

166