ГоловнаПозитивТрадиції України: як дівчата залицялися до парубків

Традиції України: як дівчата залицялися до парубків

503

          Продовжуючи цикл публікації:  

«Про козаків. Праця де Боплана тривалий час була єдиним у Європі науковим джерелом з україністики» ,

і виконуючи свою обіцянку, пропоную знову поринути в часи козацькі. Про звичаї козаків, яких вони дотримуються, зокрема про весільні, а також про те, як вони інколи діють, закохавшись, що, безсумнівно, багатьом видається новим і неймовірним.

            «Отож, - звертаючись до читачів, писав Гійом Левассер де Боплан, - насолоджуйтесь на дозвіллі плодами моєї праці, споглядаючи зі своїх кабінетів цю гарну і рідкісну країну, найбільша частина якої була заселена за мого часу…»

Як дівчата залицяються до парубків

            «…Отже, на відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобалися. Поширений між ними забобон, якого вони ревно дотримуються, призводить до того, що дівчата ніколи не зазнають невдачі і більш упевнені в успіхові, аніж чоловіки, коли б ті самі робили вибір.

506       Ось як вони діють: закохана дівчина заходить до хати батьків парубка [якого любить], коли сподівається застати вдома батька, матір і самого обранця. Зайшовши до покою, вона каже: «Помагай Біг» [Pomagabog], що [по-нашому] означає: «Нехай благословить вас Господь». Це є звичним вітанням, яке промовляють, заходячи до чиєїсь господи. Сівши, вона вихваляє того, хто вразив її серце, і звертається до нього так: «Іване [Ivan], Федоре [Fedur], Дмитре [Demitre], Войтку [Woitek], Микито [Mitika]» і т. д., тобто, називає його одним із згаданих вище імен, які тут найбільш поширені. «Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість [до мене], яка свідчить, що ти зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем [gospodorge]. Ці твої хороші риси схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку». Далі вона каже те саме батькові й матері, покірно просячи їхньої згоди на шлюб. А якщо дістає відмову або якусь одговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає їм, що нікуди не піде звідси доти, доки він її не пошлюбить і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить по праву.

Через декілька тижнів батько й мати бувають змушені не тільки погодитись, але й намовляють сина поставитися до неї прихильно як до дівчини, котра має стати його жінкою. Так само і юнак, бачучи, що дівчина так наполегливо бажає йому добра, починає дивитися на неї як на ту, що колись стане володаркою його бажань. А тому починає наполегливо просити батьків, щоб дозволили йому покохати дівчину.

509            Ось як закохані дівчата (у цім краї) можуть швидко досягти мети, змушуючи (своєю наполегливістю) батька, матір та обранця виконати те, чого хочуть. Бо, як я вже казав, [батьки] бояться накликати на себе гнів господній, щоб з ними не трапилося якогось страхітливого нещастя. Адже прогнати дівчину значило б зневажити увесь її рід, який затаїв би глибоку образу. Окрім того, у цій справі не можна вдатися до насильства, не накликавши на себе гніву і церковної кари, що буває при цьому дуже суворою, накладаючи, коли подібне трапляється, єпітимію (церковна покута у вигляді посиленого посту, тривалих молитов тощо, накладених духовними особами на віруючих за порушення правил поведінки і норм моралі, встановлених церквою) і великий штраф, а це вкриває дім ганьбою. Із страху перед марними забобонами вони уникають, наскільки можуть, тих нещасть, котрі — а в це вони вірять, мов у догмат віри — повинні трапитися з ними через відмову їхніх синів дівчатам, що просили їх за чоловіків.

            Звичай, який я (Ґ. Боплан –ред.) щойно описав, водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках. Але трапляються і почуття [людей] нерівного стану, між селянином і панночкою, котрі підлягають іншому звичаю і привілею, що тут теж зустрічаються.

Як селянин може одружитись з панночкою

            У селах цього краю існує звичай, що по неділях та на свята селяни з жінками та дітьми збираються після обіду разом у певному місці, а саме у корчмі, де вони проводять решту дня, частуючи один одного. За цим заняттям проводять час тільки чоловіки та жінки, котрі п'ють, доки молодь розважається, танцюючи з дівчатами під звуки дудки [douda]. Сюди звичайно приходить і місцевий пан з сім'єю, щоб подивитися на танцюючих. Іноді пан запрошує їх потанцювати перед своїм замком, що є [для цих забав] звичним місцем. Там він і сам танцює з дружиною й дітьми, і наступає [ніби] змішання панів з простолюдом.                      А слід зауважити, що всі села на Поділлі і на Україні здебільшого оточені лісами, де є схованки, у яких влітку селяни ховаються, коли надходить звістка про наближення татар. Ці ліси можуть тягнутися до півльє (міра довжини (фр.). Боплан всюди має на увазі тогочасне французьке льє (милю), часом чергуючи терміни «льє» і «французьке льє». Давнє французьке льє 1/25° меридіану становило 4 км 444 м. З порівняння лінійних масштабів, які подає Боплан на своїх картах України, виходить, що 10 українських миль відповідало приблизно 19 французьким льє.) в ширину. І хоча селяни є підданими майже [на зразок] рабів, вони, однак, здавна мають право і привілей викрадати, якщо це їм вдасться під час загального танцю панночку, навіть коли вона донька їхнього пана. Треба лише, аби він [селянин] зробив це так кмітливо й спритно, щоб йому вдалося (бо інакше він загине) втекти звідтіля до сусіднього лісу. Якщо він зможе перебути там 24 години у схованці і його не знайдуть, йому прощається вчинене викрадення. Коли викрадена дівчина схотіла б вийти за нього заміж, він уже не може відмовитися від неї, не втративши голови; якщо ж [дівчина цього] не бажає, його звільняють від звинувачення у злочині, і ніхто жодним способом не повинен його за це карати. Та коли трапиться, що його спіймають раніше, ніж за 24 години, йому стинають голову відразу і без будь-якого суду. Щодо мене, то за 17 років мого перебування в цьому краї мені ніколи не траплялося чути, щоб сталося щось подібне. Зате я [сам] бачив, як дівчата сваталися до хлопців і це їм не раз удавалося, про що я написав вище. Бо у тому звичаї, про який ідеться, надто багато ризику. Силоміць викрасти дівчину, потім утекти з нею на очах усіх присутніх і не бути схопленим — а для цього треба мати добрі ноги — було б дуже складно без згоди і домовленості з дівчиною. До того ж селяни тепер більш пригнічені, ніж колись, а шляхта також стала чванькуватішою і гордовитішою.

504            Очевидно, такий привілей був наданий селянам ще в ті часи, коли поляки, обираючи короля, вибирали того, хто найпрудкіше бігав босоніж, як наисміливішого і наиспритнішого, начебто сміливість і кмітливість розуму залежить від ніг і спритності тіла. Звідси, на мою думку, бере початок і те, що вельможі зобов'язують короля давати на наступний день після його обрання присягу перед вівтарем не ув'язнювати жодного шляхтича за будь-який злочин, за винятком злочину проти держави та особи [пануючого], якщо мине 24 години [після його скоєння]. З цього видно, наскільки вони поважали тих, хто мав дар спритно бігати і швидко ходити. Це помітно ще й по тій надзвичайній оцінці, яку вони дають прудконогим коням. Власне, вони звертають увагу лише на це і платять за коня, що прудко бігає, будь-яку ціну, яку лишень правлять. Гадаю, усе це для того, щоб спритніше наздоганяти ворога, коли той утікає, і швидше утекти самому, коли переслідують тебе.

…Розповімо дещо і про весільні обряди та про особливості, що при цьому спостерігаються.

Як відбувається весілля

505            Весільні церемонії такі: запрошується молодь як з одної, так і з іншої сторони, потім вони одержують наказ нареченого і нареченої запросити усіх спільних родичів бути присутніми на весіллі [Wesellé], тобто на. їхній весільній учті. Кожному, хто виконує це доручення, дається як відзнака віночок з квітів, який вішають на руку (букети чи віночки з квітів і досі є необхідними атрибутами весільного вбрання молодих, їх дружків та дружок), і список усіх запрошених, до кого йдуть у переддень весілля, виступаючи парами. Перший, котрий промовляє, урочисто виголошуючи запрошення, тримає в руці паличку (можливо; Боплан описує кийок, прикрашений зеленню, стрічками чи квітами, який у деяких районах України й досі є атрибутом весільного старости чи старшого дружби (маршалок, різка, тичка, кінь тощо). Менш вірогідно, що названий Бопланом предмет є аналогом весільної шишки, яка в деяких, переважно південних, регіонах України мала форму очеретинки довжиною 50—70 см, за спіраллю обмотаної тістом знизу догори, випеченої й прикрашеної потім квітами, зеленню і стрічками. Шишки використовувались при запрошенні весільних гостей).

            Я не спинятимусь на описанні страв і того, скільки сортів м'яса подається на стіл, розповім лише, що наречена вбрана за їхнім звичаєм так: на ній довга сукняна коричнева сукня, що тягнеться по землі, облямована зверху напівшовковою, напіввовняною тасьмою і підшита китовим вусом, який її розширює. Голова [нареченої] не покрита, волосся розсипане по плечах, відкриваючи лише обличчя, на голові вінок із квітів залежно від пори року. У такому вбранні батько, брат чи близький родич ведуть її до церкви, а попереду — скрипка, дуда або цимбали.

            Після вінчання хтось із близьких родичів бере її за руку і відводить додому під таку ж мелодію. Я не торкатимуся опису забав під час весільної учти; вони, хоч і незвичні, нічим не поступаються [забавам] інших народів. Зауважу лише, що до гультяйства, до якого вони схильні від природи, їх особливо підштовхує те, що з нагоди весіль, а також хрестин їхніх дітей місцевий пан дозволяє їм варити пиво. Завдяки цьому привілею його можна пити набагато дешевше і в більшій кількості, бо слід зауважити, що в інший час броварні належать панам, і всі піддані мусять купувати пиво там (мова йде про одну з монополій панського двору — право пропінації, згідно з яким селяни були зобов'язані купувати алкогольні напої — пиво або горілку — лише в двірській корчмі, нерідко у визначеній заздалегідь кількості і за цінами, встановленими двором. Крім напоїв, монополія двору могла поширюватися на купівлю солі, залізних виробів тощо).

         Коли підходить час класти наречену на шлюбне ложе, жінки, родички нареченого, забирають її і відводять до покою, де роздягають догола і докладно оглядають її з усіх боків, заглядаючи навіть за вуха, у волосся, між пальцями ніг та інших частин тіла, щоб переконатися, чи ніде немає захованої крові, шпильки або шматини, просоченої якою-небудь червоною рідиною. Якби щось подібне знайшлося, весілля порушилося б і зчинилося б велике замішання.

            Коли нічого не знаходять, на наречену одягають гарну бавовняну, зовсім білу нову сорочку, потім кладуть її у постіль між двома простирадлами і приводять потайки нареченого, щоб ліг разом з нею. Коли молоді опиняться разом, закривають завісу, а тим часом більшість присутніх на весіллі приходить до покою з сопілкою.

501            Чоловіки танцюють з чаркою в руках, жінки підскакують і плещуть в долоні, аж доки шлюбний союз не звершиться. Коли під час щасливого поєднання наречена подасть якийсь знак втіхи, усі присутні одразу ж починають підскакувати і, плещучи в долоні, зчиняють веселий галас. Родичі нареченого, не відходячи, стоять на сторожі коло ліжка, прислухаючись, що там відбувається, чекаючи, щоб відслонити завісу, коли фарс буде закінчено. Тоді подають [нову] білу сорочку, а якщо на знятій з неї знаходять сліди невинності, наповнюють увесь дім гучними криками радості і вдоволення, і вся рідня їх підтримує (звичай перевіряти цнотливість молодої (звичай «комори»), що так здивував Боплана, широко побутував на Україні аж до кінця XIX с).

            Потім [наречену] одягають і зачісують так, як водиться серед жінок, до числа котрих вона приймається, тобто покривають їй голову, що дозволяється лише після набуття становища [заміжньої жінки]. Дівчата ж ніколи не носять іншого убору, окрім власного волосся, і вважали б це для себе ганьбою.

            Наступного дня грають ще один не менш кумедний фарс, що повинен видатися неймовірним тому, хто цього ніколи не бачив.

502         Робиться це так: в обидва рукави сорочки просовують палицю, її [сорочку] вивертають навиворіт і носять наче знамено вулицями міста з великою урочистістю, ніби це прапор з почесними слідами битви, аби весь народ переконався у невинності молодої і чоловічій силі її мужа. Усі весільні гості ходять слідом з музикою, співаючи і танцюючи ще завзятіше, ніж досі. У цій процесії кожен з юнаків веде під руку одну з присутніх на весіллі дівчат, обходячи місто. Увесь люд збігається на цей галас і проводжає їх, аж доки вони не підійдуть до хати молодого.

            Якщо ж, навпаки, слідів честі [нареченої] не виявиться, кожен кидає чарку об землю, жінки перестають співати, свято розладнується, а родичі дівчини збентежені і знеславлені. Словом, весілля припиняється. Потім [гості] чинять у домі тисячі збитків: дірявлять горщики, що служили для приготування м'яса, надбивають глиняні кубки, з яких пили. На шию матері нареченої натягають кінський хомут, садять її на почесному місці і співають їй грубі сороміцькі пісні, подаючи пити в одному з надбитих кубків та всіляко дорікаючи, що мало дбала про збереження честі дочки.

            Нарешті, висловивши усі ганебні образи, які тільки їм спали на думку, вони розходяться по хатах з відчуттям сорому за такий прикрий випадок. Зокрема, родичі молодої деякий час сидять вдома, немов ховаючись і не виходячи на люди через збентеження, якого завдала їм ця неприємна подія. Що ж до молодого, то він вирішує сам, чи залишати її, чи ні, але якщо відважиться на це, мусить бути готовим перенести всі образи, які йому з цього приводу робитимуть.

510            При цій нагоді додам ще декілька слів про звичаї жінок. Віддам належне їхній цнотливості, коли вони тверезі. Та свобода, з якою вони п'ють горілку і мед, зробила б їх, безсумнівно, легкодоступними, якби вони не боялися накликати на себе публічне осміяння і ганьбу, яка падає, як розповідалося вище, на дівчат, коли ті хочуть вийти заміж, втративши ознаки своєї невинності.»

            Важливе значення для характеристики української культури другої половини XVII ст. мають обряди та звичаї, в більшості яких зберігалися традиційні давньослов'янські особливості.

         Сім'я в Україні мала давній патріархальний характер, головою її був батько або дід, під керівництвом якого відбувалися господарська діяльність та сімейне життя. Разом із так званою малою сім'єю була ще велика сім'я, яка складалася з трьох - чотирьох поколінь. Дуже часто батьки вирішували питання про одруження дітей, хоча особливості побуту і постійна небезпека ворожих нападів стимулювали розвиток самостійності у вирішенні особистих справ як серед чоловіків, так і жінок. Українська жінка XVI-XVII ст. відчувала себе більш вільною від патріархальної регламентації, ніж її російська сучасниця.

P.S.     Про звичаї козаків, яких вони дотримувалися, зокрема про церемонії, що відбувалися у ті далекі часи на Великдень, ви зможете дізнатись в наступній публікації. 

            Сергій Гапчук

Джерело.     «Ветерани.UA»