ГоловнаРух ветеранівДопомога побратимамРозповіді ветеранів АТО про проблеми працевлаштування після дембеля: чоловік, який воював, перетворюється на бомжа не тому, що він п'є. Просто безробітний…

Розповіді ветеранів АТО про проблеми працевлаштування після дембеля: чоловік, який воював, перетворюється на бомжа не тому, що він п'є. Просто безробітний…

663"Я доходив до якогось відчаю, що взагалі було незрозуміло, куди рухатися далі, але говорив собі, що ти ж був на сході, бачив, як гинуть люди, тому треба йти вперед".

***

            Сьогодні разом з різними проблемами соціалізації атошників, які повернулися додому, досить гостро стоїть питання повернення цих людей на роботу або працевлаштування по новому. У центрі практичної допомоги військовим "Axios" журналіст видання "Цензор.НЕТ" поспілкувалася з трьома чоловіками, які воювали на сході України, і про їх фронтове життя, і про пошук роботи в Києві. Усі троє змогли влаштуватися в самому центрі. Тепер для них робота - це одночасно допомога тим, хто, як саме й вони, пройшов війну.

            З моменту відкриття центру "Ахіos" восени 16-го року до нього звернулися більше 600 людей. Фахівці провели більше 1300 психологічних і 250 юридичних консультацій, працевлаштували 120 людей, 135 чоловік відправили на різні спеціалізовані курси.

Я бачив, як чоловік, який воював, перетворюється на бомжа не тому, що він пє. Просто безробітний, - розповіді ветеранів АТО про проблеми працевлаштування після дембеля 01

667    Олег Бегеба

Я зрозумів, що означає фраза "робота моєї мрії" - це про те, що я роблю зараз - допомагаю людям

            Вінничанин Олег Бегеба пройшов Майдан, після чого його попросили піти з посади HR- фахівця (фахівець з підбору персоналу, - ред.) на одному з заводів в Кривому Розі. Восени 14-го року друг покликав Олега воювати в "Правий сектор". Як згадує Олег, одна з перших операцій була досить непростою - виводити з оточення в районі Іловайська бійців 72 бригади.

            "Оскільки бригада була розосереджена, то когось ми вивели, а когось ні. А їх вже там майже затиснули, але ми знайшли, як пробратися туди на БТРі і БРДМі, плюс маскувалися під сепаратистів - поїхали з прапором "днр". Нас навіть свої встигли обстріляти, тому що не знали, що це українські бійці. Це був перший досвід, де я від обстрілу відчув страх, як ніколи в житті - такий холодок усередині. В той момент думав: "Ялинки-моталки, а раптом все ж приб'ють зараз"?

Найбільш пам'ятним Олег вважає час, проведений у "Правому секторі". Навесні 15-го року, коли ПС розділився на дві частини, Олег перейшов в 93-ю бригаду.

            "Кінець 14-го року і початок 15-го - це такий період, коли то ми сепарів лупцювали, то вони нас. Був момент, коли нас почали звідти вибивати регулярні російські частини. Наші боєприпаси вже закінчилися, а для ЗСУ їх ще не підвезли. Працював ворог грамотно. Ми виходили на двох ЗСУшних БТРах, на 131-му ЗІЛу і "Уралі". Але нас дуже красиво вичислили, напевно, спрацював їхній безпілотник - в декількох кілометрах від міста нас накрили САУшки. Відразу потрапило в один з БТРів, і хлопців усіх там поклало. "Уралу" теж була хана.

            І ось тоді для мене досить жорстким моментом було те, що хлопців доводилося збирати шматками: руки, ноги, кишки вкладати назад. І робиш ти це усе під обстрілом, але знаєш, що якщо не допоможеш, то людина може загинути. А потім дивишся на себе - увесь в крові, липкий. Я за освітою психолог і знаю, що в такі моменти в людині відбувається якийсь надлом - він емоційно грубіє.

            Правда, навесні 15-го року, коли я був ще в ПС, ми знову піддали сепарам. Зайшло близько взводу наших хлопців. Підтримала нас 128-ма танкова бригада, вони почали бомбити, а ми в середині наводити метушню. І тоді зсередини фактично, чисто на куражі захопили 4 БРДМа, 2 БТРа, одну БМП і 4 ЗУшки".

            В 93-й бригаді в якості командира стрілецького відділення Олег прослужив до осені 16-го року. За рік довелося побувати в різних точках на передовій, таких місцях, як, знову ж таки, Авдіївка, шахта "Бутівка", Світлодарська дуга, Новосельске, Опитне. За його словами, їх часто відправляли туди, де за даними розвідки намічався прорив або диверсії з боку супротивника. 3 вересня 2016 року Олег пішов на дембель.

            "Продовжити після дембеля я не захотів. Розчарувався. Був упевнений, що якби була політична воля, ми б Донецьк звільнили. Адже мали і сили, і дух, як я думаю. Як показала практика, ворог не витримує натиск. Так, є осередки опору, але якщо їх не брати до уваги, то сепаратисти біжать, як тільки ми йдемо вперед"

            Незважаючи на розчарування, зараз колишній командир перебуває в резерві, і готовий, якщо знадобиться, знову йти воювати. Окрім цього Олег - член вінницької громадської організації, яка скеровує напрям самооборони регіону.

            Після повернення додому атошник зіткнувся з тим, що у сфері, в якій він працював до війни, знайти вакансію у його випадку досить складно.

            "Я зрозумів, що моя затребуваність як професіонала мінімальна. Ходив на співбесіди. У мене досить таки непогане резюме, але не складалося. Роботу я шукав 4 місяці. В основному, мені говорили, що ми подумаємо - і не передзвонювали. А якщо вказував, що атошник, то взагалі глухо. Існує ж така думка, що якщо повернувся зі сходу, значить, у тебе з головою ненормально. Але в принципі психотерапія тим, хто прийшов звідти, потрібна. У мене теж були проблеми - внутрішня агресія по відношенню до усього мирського.

ЧИТАЙТЕ:  Стрес він з нами постійно…

            Мені допомогло, що усі ці 4 місяці я був в селі у батьків, під Вінницею, вони мене дуже підтримали. І плюс справ в селі восени чимало - це реабілітовувало. А ще головне - новини не дивитися, щоб не дратуватися.

            "Коли я таки обійняв посаду НR- а зрозумів, що означає фраза "Робота моєї мрії" - це про те, що я роблю зараз, тому що я окрім своїх обов'язків, допомагаю людям. Мені не подобається, в якій ситуації зараз країна і я хочу будь-яким способом вносити свій вклад в те, щоб це виправити. Буває, до нас приходять люди іноді й говорять, що я хочу повністю поміняти все у своєму житті. І ось ми шукаємо, як це зробити, в цьому процесі беруть участь психологи. Ми підбираємо курси, такі, щоб подобалися, а потім видимий результат, коли нам говорять: "Мужики, спасибі".

            А ще є багато суїциїдальних випадків, і навіть з таких вдавалося витягати - знову дякували зі словами, що якби не допомогли, то, напевно, повісилися б, тому що вже практично лізли у петлю. Після такого у мене відразу є розуміння, що я чимось правильним займаюся у цьому світі".

665    Олесь Кромпляс

Я доходив до якогось такого відчаю, що взагалі неясно було, куди просуватись далі. Але говорив собі, що ти ж був там, на сході, бачив як гинути люди, тому треба йти вперед - і усе буде добре

            "Фотографія - моє постійне захоплення. А в гарячих точках за допомогою камери ти закриваєш внутрішній діалог зі страхом", - розповідає Олесь Кромпляс - керівник відділу з маркетингу центрі "Axios".

            До Майдану Олесь працював в області "Лакшері " (Сегмент ринку товарів роскоші та послуг клас у люкс-преміум, - ред.) Робив презентації парфумів, косметики. Але в зв’язку з напруженою ситуацією в країні, втратив роботу. На Майдані, як один з тих, хто був у перших рядах, активно знімав події, потім його роботи увійшли в добірку найкращих. Розповідає, що коли зрозумів, що цінність того, що він робить, для cуспільства досить немала, йому захотілося продовжити цю справу, а саме знімати події, які розгорталися в країні. Але перша ж поїздка у Крим – закінчилася полоном, у якому Олесь пробув 4 доби.

            "Нас прийняли в кращих традиціях сєпарів: познущалися і фізично, і морально. Вдень ми знаходились на гауптвахті севастопольського флоту - спати не можна було, а з вечора і до середини ночі нас допитували. Тільки в кіно показують, що люди кажуть: "Катуйте мене, я вам нічого не розповім", - а насправді ти говориш все, щоб вимолити собі пару годин життя. Хоча й говорити не було чого, я просто приїхав фотографувати події. Лежиш зв’язаний, а тобі в рот тикають гранату. Зі мною поряд був хлопець Женя, коли йому стріляли біля голови, мені здавалось, що Жені вже капєц – і зараз буде моя черга. Ще дуже гостре відчуття, коли тебе хапають за вухо і нібито починають різати, і хоча потім з’ясовується, що по ньому проводили тупим боком ножа, але мозок в такі моменти працює так, що ти відчуваєш, ніби тобі дійсно відрізають вухо”.

ЧИТАЙТЕ:  Як вижити в полоні та після нього…

            З полону Олеся таки відпустили, і незважаючи на такий досвід, він вирішив поїхати на схід. Спочатку хотів записатися у батальйон "Донбас", але на момент відправки бату, перебував у Польщі і не встиг долучитися до добровольців вчасно. Потім знайома розповіла йому про "Азов" – і вже в червні 14-го року, будучи у складі батальйону, Олесь брав участь у звільненні Маріуполя. За його словами, з "Азовом" прослужив усе літо, паралельно дещо знімав, аж доки не почалися "Мінські угоди".

            "Коли почалися "угоди", я вирішив поїхати познімати в ДАП. Від спілки журналістів отримав певні документи, які дозволяли мені фотографувати там, відпросився в "Азові" - оформив собі відрядження і поїхав в аеропорт. В мене завжди окрім амуніції було 2 камери з собою. Я постійно знімаю. Знав би я, що якісь події стануть історичними, знімав би більше, але по-перше, я цього не знав, а по-друге, в мене були прямі обов’язки.

            Заїхали ми в ДАП у жовтні, привезли різні гостинці. Нам видали автомати. Там був такий медик з 95-ї бригади Айболіт, нам сказали, що якщо буде якийсь капець, то ваша функція допомагати лікарю, а так – ми в резервній групі.

            Я пробув в ДАПі тиждень. І загалом то нагадувало комп’ютерну гру. То осколки поряд пролетять, то відійдеш з місця, як неподалік диверсант вистрілить з мухи. І наші хлопці там, як на мене, були професіонали. Ти живеш в усьому цьому і розумієш, що якщо буде серйозна атака, то будуть втрати. Бо це не в полі. Там було відчуття, що ти зажатий, тобто повернутись з аеропорту живим було шансів 50 на 50. Але я ніколи не шкодував, що туди поїхав."

            Після ДАПу Олесь перевівся в полк "Миротворець", але розумів, що йому цікаво продовжувати їздити знімати. За його словами, він самостійно відправився у Дебальцево, але через поломку в камері усі плівки, що привіз звідти, були зіпсовані. Навесні 15-го року як військовий документаліст хлопець їздив до "Азова" в Широкіно. Фото, відібрані з матеріалів, що відзняв Олесь і під час служби в "Азові", і в ДАПі, брали участь у різних виставках. Але потім, коли хлопець повернувся додому, зрозумів, що треба шукати якусь постійну роботу.

            "Спочатку я знайшов роботу в одного з виробників бронезахисту, але через те, що попит на ті речі спав, а відповідної ринкової реакції не відбулося, то, звичайно, справи пішли на спад - і я був вимушений залишити цю роботу. А потім пошук вакансій був важким і тривалим. Я намагався продовжувати їздити, щоб знімати, але тоді було певне затишшя в АТО, і незрозуміло, де і що відбувається. Загалом роботу я шукав з початку 16-го року - хотів повернутися в маркетинг. Резюме давав на різних мовах, бо знаю англійську, іспанську, і нижче середнього французьку Я шукав місце не нижче бренд-менеджера, маркетинг-директора невеликих компаній, але дарма.

            До осені 2016 року я вже був на повних нулях, і про якісь свої проекти не йшлося. Руки опустились. Пам’ятаю, я доходив до якогось такого відчаю, що взагалі неясно було, куди просуватись далі. Але говорив собі, що ти ж був там, на сході, бачив як гинуть люди, тому треба йти вперед – і все буде добре.

            А ще я розумів, що мені зараз 33 роки, і якщо я зараз не знайду нормальну роботу, то потім не знайду її взагалі. Кінець осені 16-го року - то був повний капєц: я проїдав залишки грошей і хапався за різну недорогу роботу, але все ж таки по профілю.

            Коли нарешті знайшов вакансію і влаштувався у центр, для мене було дуже важливим, що мої клієнти – це захисники України і члени їхніх родин. По суті, ми всі тут збираємось заради цих хлопців і їхніх потреб. І роботи у нас дійсно багато".

ЧИТАЙТЕ:  Про життя після війни, або як учаснику АТО знайти роботу

         Останній на сьогодні проект Олеся – фото з авдіївської промзони. Роботи представлені в експозиції, яка, за його словами, їздить по всьому світу. Також фотографії з "промки" зібрано в книгу.

664    Олег Зубрицький

Я допомагаю хлопцям, що воюють. У мене до них величезна повага, тому що ми тут, а вони там залишилися

            Починав воювати у добробаті, а потім Олег Зубрицький перейшов у 81-у бригаду, родом з Росії. За його словами, усе дитинство провів в гарнізоні - син військових, а вже срочку служив в Україні, тут одружився і залишився жити. Перед війною мав свій бізнес, працював на деякі партії, у тому числі й "регіони", про що говорить спокійно і чесно, мовляв, нічого гріха таїти - до усіх цих подій якось потрібно було жити. А воювати пішов із-за молоді, дітей, та й тому що не "можна було дати якомусь зброду без цінностей забрати нашу землю".

            "Я служив і у Водяному, і Зайцевому, і ДАПі. За посадою був головним сержантом роти, але ми усі воювали - адже це передова. І хлопці у нас дуже багато хто був молодці, як мовиться, не без виродків, але в основному - зразкові люди. Коли батальйон розформувався, мене на контракт не узяли, як з'ясувалося, там не потрібно прямолінійних людей. Рот відкривати не можна. Так що якщо і є розчарування, то в командуванні, хоча були й керівники, як на мене, чудові, такі, як комбриги в 93 й у 81 бригаді".

Олег прослужив півтора роки. А повернувшись, з травня по осінь 2016 року намагався кудись влаштуватися.

            "Я шукав щось подібне до помічника керівника, мені ця робота була цікава, і я умів таке робити: бути референтом - замінювати купу людей, але усі такі ніші вже були зайняті.

Тому я почав шукати щось подібне до того, що колись називалося "завгосп", наприклад, у будівельних фірмах. Я приходив по своїх старих зв'язках в якісь фірми, готелі. І ще думав, говорити або ні, що я атошник, але говорив - і в основному мені усі красиво відмовляли, хоча прямо ніхто не повідомляв, що це пов'язано з тим, що я воював. Але я розумів, звідки все йде, адже багато бізнесменів зі сходу, і, звичайно, вони не хочуть з нами, колишніми атошниками, працювати. А ще є цей дивний, штучно створений образ неадекватних.

Я адже пам'ятаю, як мені говорили якось, що ми там братів вбиваємо. А я завжди відповідав, що серед тих, хто став по той бік, братів немає."

            Коли Олегу порадили звернутися в центр, згадує, що йому було соромно займати чиєсь місце, адже комусь воно могло бути потрібніше. Але, проте, він влаштувався на посаду адміністратора. 

            "Я сюди прийшов, а тут хлопці теж атошники. Тобто серед своїх працюю. Крім того, що я тут щось закуповую, лагоджу і так далі, я ще перевіряю тих, хто до нас приходять, чи воювали вони насправді або УБД просто так десь отримали, а то шарлатанів багато. Хочеться допомагати тільки тим, хто дійсно заслужив. Зараз мені дуже образливо за хлопців з інших країн, з тієї ж Росії, Білорусі, Молдавії, які сюди приїхали захищати Україну, а зараз нікому не потрібні - кинуті на призволяще. Я бачив, як людина перетворюється на бомжа, не через те, що він п'є. Ні. Просто безробітний, у нього російський паспорт, ще щось - я дивлюся на це усе і роблю, що в моїх силах, щоб вони не пропали. Допомагаю і тим хлопцям, які воюють. У мене до них величезна повага, тому що ми тут, а вони там залишилися".

Джерело.     «Ветерани.UA»