ГоловнаРух ветеранівПатріотичне вихованняДо 27-го дня народження Артема Абрамовича - Людини із Сонячною посмішкою

До 27-го дня народження Артема Абрамовича - Людини із Сонячною посмішкою

523Артем Володимирович Абрамович

Дата народження: 21.04.1990 р.

Місце народження: м. Житомир

Нагороди:

відзнака «Народний Герой України» (посмертно)

орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно)

Сонячна посмішка малого Артемка не залишала байдужим нікого з родичів, друзів та знайомих сім’ї Абрамовичів. Змалечку хлопчика цікавили переважно чоловічі справи - він завзято вчився володіти інструментами, що були вдома, розібрався, як влаштовано велосипед, швидко навчився їздити на ньому і годинами залюбки ганяв подвір’ям та вулицями. Артем ріс надзвичайно позитивним і активним: із задоволенням навчався у школі, мав багато друзів, встигав займатися бальними танцями, захоплювався спортом, цікавився різноманітною технікою. За що б не брався Артем, чим би не займався, в ньому відчувалася чоловіча цілеспрямованість та наполегливість. Напевне, тому і пов’язав свою долю із чоловічою професією - Батьківщину захищати.

Закінчивши у 2007 році Житомирський екологічний ліцей, Артем вступив на факультет бойового застосування військ до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачно¬го у місті Львові. Навчався за спеціалізацією «Танкіст». Життєрадісний привітний юнак був одним із перших на курсі. Після закінчення вищого навчального закладу за розподіленням був направлений у 30-ту окрему механізовану 524бригаду до м. Новограда-Волинського Житомирської обл., де його призначили командиром танкового взводу. У спогадах про Артема рідні, близькі та товариші по службі відзначали, що він завжди стояв на позиції відстоювання правди та справедливості у будь-якому питанні і, в свою чергу, був готовий спокійно вибачитися, якщо розумів, що не правий.

Під час військової служби за старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обов'язків та високі досягнення у повсякденній службовій діяльності неодноразово нагороджувався численними грамотами. Достроково отримав звання старшого лейтенанта.

З початку військової агресії на сході країни частини 525бригади, де служив Артем, дислокувалися на півдні України біля м. Бердянська, охороняючи цей напрямок від можливого вторгнення диверсійних загонів зі сторони Криму. «Наше завдання - прикриття цієї дороги. Ми завжди будемо готові їх зустріти, прийняти бій, відбити атаку, не пустити ворога до міста», - ці слова старшого лейтенанта Артема Абрамовича свідчили про рішучу налаштованість захищати кордони Батьківщини до останнього. Пізніше частини бригади Артема було перекинуто в район Савур-могили з метою визволення військ, які там опинилися в оточенні.

12 серпня 2014 року відбувся останній танковий бій екіпажу старшого лейтенанта Артема Абрамовича. Неподалік російського кордону біля смт. Нікіфорове в Донецькій області так і стоять два понівечені танки, що зіткнулися лоб у лоб: український Т-64 та російський Т-72. Переказують, що і донині 526місцеві мешканці приносять туди квіти. До 3 жовтня 2014 р. екіпаж танка вважався безвісти зниклим.

Як це сталося?

27 липня частини бригади перекинули в район Савур-могили визволяти з котлів війська, які там опинилися після спроби взяти під контроль українсько-російський кордон та їх розстрілу «Градами» й артилерією з території РФ. Спочатку операція розвивалася більш-менш успішно: наші війська зламали опір сепаратистів неподалік села Степанівка в підніжжі Савур-могили і швидко рухалися далі на схід. Щоправда, заходили вони в те саме вузьке «гирло» між містами Торез – Сніжне – Красний Луч, що їх захопили терористи, й російською територією, з якого щойно з такими 528великими проблемами почали вибиратись «оточенці». 5 серпня підрозділ бригади у складі трьох бойових машин піхоти й одного танка зайняв висоту біля Никифорового. Керував тамтешнім блокпостом старший лейтенант Артем Абрамович. За кілька кілометрів звідти діяли ще два блокпости, там теж були командирами лейтенанти й старші лейтенанти, юнаки 22–24 років.

Усі штаби з генералами, полковниками та підполковниками залишилися десь позаду, а ударний кулак бригади на чолі з одним бойовим майором пішов наперед, до містечка Міусинськ, і далі на Боково-Платове. Блокпости 529лейтенантів «бовталися» між штабами та основними силами.

Спочатку лейтенантам казали, що їхня місія полягає лише в тому, аби прикрити відступ наших військ, деморалізованих та розстріляних у котлах. Начебто слідом за цими частинами мали зніматись і вони – прикривати відступ. Потім просто наказали залишатися на місці без якогось конкретного завдання.

Загалом зв’язок зі штабами був надзвичайно поганий. Навіть їжу доводилося здобувати десь «на стороні», бо сухпайки швидко закінчилися. Спершу продовольство та воду залишали колони, які виходили з котлів, потім продукти привозив командир сусіднього блокпосту, котрий діяв у селі, – хлопці купували все за свій кошт. Невдовзі ситуація погіршилася: навколо нишпорили диверсійно-розвідувальні загони ворога, і довелося перебиватися тим, що зосталося. 530Так, воду хлопці знайшли тільки… на сусідньому сільському кладовищі. Переливали із бляшанок, що там стояли, й кип’ятили.

Із російської території пагорб біля Никифорового обстрілювала далекобійна артилерія, а із села били міномети: там розташовувалися загони сепаратистів. Відкрити вогонь у відповідь хлопці не мали змоги: за їхніми спостереженнями, міномети були на території жіночої колонії.

12 серпня все почалося… На блокпост біля пагорба відійшли сусіди – один танк і дві БМП, які охороняли переправу через річку Міус. Хлопці були трохи налякані: чули й бачили великі сили ворога, зокрема танки.

527Спробували сконтактувати по рації зі штабами, але жодних конкретних наказів не дістали (мобільний зв’язок у цьому районі був уже виведений із ладу). Провели «нараду лейтенантів» і вирішили відступати до Міусинська, до основних сил бригади. Швидко знялися з висоти й невдовзі прибули на місце. Зустріли там місцевого командира, свого товариша, старшого лейтенанта, який суворо наказав повернутися захищати тили. Що вдієш? Пішли назад, на свою висоту біля Никифорового. Щойно зайняли старі позиції, як побачили: з півдня запрацювали «Гради» … Було страшно, але ракети пролетіли повз хлопців буквально за сотню метрів – не влучили. Потім із російського боку знов обізвалася далекобійна артилерія, а ще було добре чути гуркіт танків, котрі насувалися знову-таки з півдня. Лейтенанти запросили по рації у штабів артилерійську підтримку, але почули несподівану відповідь: «Снарядів немає».

Невдовзі побачили чотири танки, що мчали на блокпост із шаленою швидкістю. Один із них був Т-64 з білими смугами, як в українських військ (вочевидь, трофейний). Саме тому наші солдати першими вогонь не відкривали. Танки почали бити по техніці на блокпосту, лише після цього хлопці зрозуміли, що перед ними ворог. Інші три машини, коли їх роздивились, виявилися світло-зеленуватими Т-72, тоді як українська військова техніка темнішого кольору. Таких танків у нас на озброєнні немає. Вочевидь, вони були російськими.

Позиції українських військ почали обстрілювати із двох інших напрямків: як пізніше виявилося, звідти наступали загони ворога. Майже відразу було підбито дві бойові машини. Українські танки дали залп, але в одного потім заклинило гармату – він вийшов із бою.

Продовжували бій лише танк Артема та кілька піхотинців. Комусь із них вдалося підбити один російський Т-72, що насувався ліворуч від дороги. Інші хлопці були контужені, поранені або в нервовому шоку. Зважаючи на ситуацію, старший лейтенант Абрамович наказав бійцям відходити, а сам із екіпажем вирішив прикривати відступ.

Поранені й контужені швидко повантажилися на вцілілі бойові машини і взяли курс на Міусинськ. Танк Абрамовича мав рухатися за ними. Він розвертався, щоб виїхати на дорогу, і тут на нього на шаленій швидкості вискочив один із російських Т-72. Як усе далі сталося, ніхто з бійців достеменно не пам’ятає. Танки зіткнулись майже лоб у лоб.

Є версія, що обидва екіпажі якісь хвилини залишалися живими й намагались урятуватися. Абрамович навіть устиг витягнути крізь нижній люк механіка-водія – немолодого, дещо кремезного солдата, і поліз назад по свого навідника. Але тут стався вибух: здетонував боєкомплект, башта відскочила на землю, а всередині танка все охопило полум’я.

Більше шансів уціліти було в російських танкістів: їхня машина не вибухнула, хоча солдати могли сильно забитися через потужне зіткнення. Але Т-72 теж зазнав «невиліковних» ушкоджень. Пізніше його підірвав хтось із ворожої сторони.

Тривалий час жевріла надія, що Артем Абрамович у полоні. Наприкінці серпня в інтернеті з’явилося відео із бранцями – українськими солдатами, один із яких нагадував старшого лейтенанта зовні. Мати хлопця поїхала шукати його на територію самопроголошеної «ДНР», де пробула три місяці. Зустрічалася навіть із Захарченком, спілкувалася з місцевими мешканцями, обшукала майже кожен сантиметр поля, де згорів танк сина, але все намарно.

5313 жовтня 2014 року на місці колишнього танкового бою працювали слідопити Союзу «Народна пам’ять» були виявлені останки жертв. Через півтора місяця група знову виїхала в той район – забрала рештки тіл іще кількох бійців. Тести ДНК показали: серед полеглих – старший лейтенант Артем Абрамович та навідник Петро Барбух. Вдалося знайти й двох загиблих із бойової машини піхоти, що була підбита ворожими танками в першу мить бою. Наразі все ще невідомою є доля механіка-водія.

Група, яку прикривав танк Абрамовича, успішно дісталася до Міусинська. Більшість хлопців – учасників бою під Никифоровим залишилися живими й повернулися додому. Лише Артема привезли пізніше за всіх. Його поховали в Житомирі 23 травня 2015 року. 

Артем Володимирович Абрамович посмертно отримав звання капітана, на даний час наймолодшого в українській армії. Людина непересічної краси, щирості і мужності. Нам у спадок залишив свою віру в Україну, а ще свою Сонячну Посмішку. 

«Ветерани.UA»