ГоловнаРух ветеранівПатріотичне вихованняЗапорозьке козацтво - гордість української нації

Запорозьке козацтво - гордість української нації

568Однією з найяскравіших сторінок літопису боротьби українського народу за свою незалежність був козацький рух. Козаки стали тією силою, яка впродовж століть пильно стояла на сторожі свободи і гідності України як незалежної, суверенної держави. М. Грушевський справедливо зауважує, що період існування Запорозької Січі - найбільш яскравий і цікавий період українського життя.

            Запорозька Січ майже безперервно вела важку збройну боротьбу за віру і незалежність свого народу. Очевидець того славного періоду української історії Г. Боплан писав, що, відстоюючи політичну свободу, православну віру, славні українські козаки кожний клаптик своєї землі поливали кров'ю й щедро засівали своїми кістками, водночас створюючи таких богатирів-героїв,  які викликали в сучасників неабиякий подив. Повстання під керівництвом Богдана Хмельницького ще більш прославило запорозьких козаків. Вони опанували всю Наддніпрянщину, завели тут свій соціальний і військовий лад - стали творцями нової української держави. Кожен вважав за честь належати  до "козацької нації". Запорозьке козацтво - гордість української нації, найвищий злет у її віковічному розвитку.

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ:  Про козаків. Праця де Боплана тривалий час була єдиним у Європі науковим джерелом з україністики.

            Запорозький козак і воїн, запорозький козак і лицар - це  такі поняття, які ніколи не відділялись одне від одного, якщо говорили про козака, то розуміли, що він безперечно воїн, якщо мали  на увазі січовика, то розуміли, що він безперечно "лицар". "У нас над усе честь і слава, військова справа, щоб і себе на сміх не дати, і ворогів під ноги топтати", - говорили козаки.

            Козаки були середнього зросту, плечисті, міцні та сильні. За словами Г. Боплана, запорожці в своїй більшості були міцної статури, легко переносили голод, холод, спрагу й спеку; у війні невтомні, відважні, хоробрі, або, точніше, дерзновенні і мало дорожать своїм життям. Французький посол в Константинополі барон де Сезі з захопленням писав: "Ці люди впевнено почувають себе на суші, у воді і в повітрі, скрізь вміють дати собі раду і взяти гору в усіх стихіях".

            Слава запорозького війська була така велика, що багато істориків порівнювали козаків з найсильнішими і наймужнішими народами світу. Бернар Коннф у своїй "Історії Польщі в особистих листах до знатних осіб" підкреслює витривалість, хоробрість й військову  винахідливість козаків, порівнюючи їх з іспанськими магілетами або ж із шотландськими горцями.

            Англійський  дослідник Сімур у книзі "Росія на Чорному та Азовському морях"  (1885 р.), характеризуючи запорозьких  козаків, зауважує": "Власне  кажучи, це  були  пірати, що володіли мистецтвом бою такою самою мірою, що й наші давні пращури англи, сакси, юти і дани".

571            Через вісімдесят з лишком років була опублікована ще одна монографія Вауелза і Меха на козацьку тематику. Загалом, британські історики  дуже високо цінували військову звитягу і моральні  цінності козаків: "Здавен вони прославилися, як чудові кавалеристи та вправні розвідники. Кожен козак, завдяки участі в нескінченних військових вправах і наскоках, відзначався такими прекрасними  рисами, як особиста мужність і звитяга, він був безстрашним флібустьєром і, що особливо приваблює, це бойове товариство і вірність, та зближує козака з вікінгом або тевтонським рицарем, братчиком Лівонського ордену мечоносців. Вони виявляли більше благородних рис, аніж польські, російські чи українські дворяни та вельможі, які могли використати козаків для власних потреб, щоб їх віроломно зрадити".

            Француз Н. де Бартеон дає таку характеристику запорозьких козаків: "Ці люди виросли в праці, як скіфи, загартовані всілякими  злигоднями, як гуни, здатні до війни, як готи, засмаглі на сонці, як індійці, і жорстокі, як сармати. Леви  в переслідуванні ворога, схожі на турків у підступності, подібні до скіфів у люті, вони християни за своєю вірою".

            Весь цей набір порівнянь і епітетів у Бартеона виказує його емоційне захоплення козаками, яких він щедро наділяє найвищими й найгрізнішими військовими якостями, притаманними різним народам.

            Західні автори XVII і особливо XVIII ст. любили порівнювати Запорозьку Січ з уславленими містами-державами  античності та лицарськими орденами середньовіччя. Й.X. Енгель опублікував у 1790 р. латиномовну магістерську дисертацію на досить оригінальну тему: "Порівняння "військових республік" давніх спартанців, крітян і українських козаків". П. Меріме та Ш. Лезюр порівнюють запорожців з римлянами. Посол Венеціанської республіки Альберт Віміни, що був в Україні у 1650 р., порівнює козаків із спартанцями.

            Шерер у книзі, що вийшла у 1788 р., порівнює козацьку республіку з республіками Спарти й Риму. Та водночас Шерер знаходить і історичну відмінність між козацькою республікою та республіками античності: виховані, як спартанці, й призвичаєні до війни, як римляни, громадяни козацької республіки, однак, ніколи не прагнули до завоювання чужих земель, а лише до захисту своїх вівтарів і домашніх вогнищ, з чим вони ніколи не могли примиритися, так це з несвободою. Як зазначає Старовольський, усі вони з поспільства, зібрані з наших сіл та містечок, не мають освіти, але незважаючи на це мають у своїх таборах дисципліну стародавніх римлян, а воєнною мужністю та досвідом не поступляться жодній нації в світі.

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ:  Битви, програні полководцями різних епох в результаті фатальних професійних помилок. Битва перша: Битва при Каррах

569            Американський історик Джордж Вернадські в книзі "Богдан - гетьман України" порівнює політику українського гетьмана з діями Олександра Македонського, а козацькі війни - з війнами античних часів, приміром, облогу Збаражу - з облогою Трої, битву під Пилявцями - з битвою при Каннах. Запорожжя дослідник називає "Новим Світом" Східної Європи, а дух, що панував козацькому середовищі - "духом піонерів-першопрохідників Північної Америки". Січовиків він порівнював з мінітменами - американськими колоністами, добровільними вояками народної міліції, які повсякчас були напоготові зі зброєю в руках дати відсіч британським колоніальним військам. Американський історик підсумовує, що запорожці цілком справедливо називали себе "лицарями".

            Виходячи з цього, можна дійти висновку, що запорожці  створили досить ефективні спеціальні фізичні і психофізичні вправи, спрямовані  на самопізнання, саморозвиток, тілесне, психофізичне та моральне  вдосконалення воїна. Ця система, за твердженням сучасників, була однією з найкращих у світі. Вже цитований С. Старовольський зауважує, що якби до неї залучити найкращу молодь з цілого королівства та дати їм воєнну науку під керівництвом комендантів і шляхетських тисяцьких, то жодний християнський монарх в цілому світі не мав би в своєму королівстві сили, рівної польському королеві.

            Про те, що Січ була своєрідною школою лицарства та мужності, яку проходило багато українців, пише Проспер Меріме: "Сюди приходили вчитися воєнному ремеслу, вправлялись у морських походах, пробували свого хисту в якійсь відважній вилазці". І далі: "…Більшість українців у молоді роки воювали в рядах запорозького війська".

            На велику популярність козацької науки вказує і такий факт: майбутній козак повинен був пропливти певну відстань супроти течії в смузі Дніпровських порогів.

Але й то не все. Запорожці приймали на Січ, як запевняє А. Сокур, лише того, хто, осідлавши дикого лошака - чолом до хвоста! - без сідла й вуздечки, міг проскакати полем і повернутися неушкодженим.

            За словами Й. Мюллера, козаки відбирали з сільської молоді "найхоробріших, котрі не цураються зброї". Про те, що не всі втікачі, які прибували на Січ, ставали козаками, пише і О. Апанович: "Серед населення Запорозької Січі майже половину становили  селяни, які займалися хліборобством й городництвом, частково скотарством. Якщо  новенький і вступав у Січ, то ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчив козацькі правила і військову науку".

578            Клавдій Роно, англійський резидент у Петербурзі, писав  (1736 р.): "Запорожці приймають до свого братства загалом усі, без різниці, національності, якщо приймуть грецьку віру і погодяться перейти  семилітню пробу (підготовку) перед наданням звання лицаря... Звання лицаря можуть здобути в їх товаристві лише люди дуже сильні і добре збудовані (тілом), але кожний може бути прийнятий як хлоп або помічник...".

            У працях інших дослідників вказується й на меншу тривалість строку  перебування на початкових стадіях козацької школи. Хто хотів стати козаком, мусив наперед служити три роки в старого козака за чуру. Чура (слуга) робив усяку роботу, а потім, коли навчився від того козака орудувати зброєю і набирав справності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли.

         Виходячи з наведених  історичних відомостей, можна дійти висновку про те, що єдиних критеріїв відбору молодих козаків не існувало. Справжнім козаком ставав лише той, хто проявив себе у військовому поході, довів свою військову зрілість і здатність переносити всі негаразди військового життя.

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ:  Як хмельницькі старшокласники "порох нюхали"

            У кожного статечного запорожця був джура. Судячи з етимологічного значення, слово "джура" або "чура" означає полонений. З таким значенням воно вживалося в арабів, у середньоазіатських сарматів "джура" означає невільник, раб. Але це були не просто слуги при кошовому чи інших старшинах. Вони чистили старшині зброю, їздили разом з ними в походи, вчились в них військовій майстерності. Хто до військової справи не підходив, того відсилали з Січі. Арабський  мандрівник Павло Халебський, який побував в Україні у 1654 р., писав: "Ці юнаки з дитинства вчаться верхової їзди, стрільбі з рушниць і луків". Вивчившись у досвідчених вояків військовій  справі, джури, діждавшись парубочих літ, ставали найзавзятішими запорозькими козаками.

            Джури  поряд з іншими обов'язково вчилися в січових школах. В школі, що існувала при церкві Святої Покрови, навчались хлопчики. Тут було два відділи: в одному вчилися ті юнаки, що готувались на паламарів та дияконів -  їх було завжди 30. У відділі молодиків вчились сироти, хрещеники козацького старшини та інші діти. У школі вихованці оволодівали читанням, письмом, хоровим співом і музикою, їх привчали до національного способу життя та поведінки, оборонно-військовій справі.

            У школах здійснювався суворий курс фізичного та військового виховання. С. Сірополко, який досліджував систему виховання в Січовій школі, писав: "...Молодиків у школі і поза школою вчили Богу добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоре стріляти та списом  колоти". Важливе місце відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном. Вихованців вчили добре маскуватися в різних умовах, від чого часто залежало  їх життя. Сюди належало перебування під водою за допомогою очеретини: "...Виріже собі очеретину, простромить у колінці її дірочку і, взявши до рота, поринає в воду з головою. Краєчок очеретини, вистромлений з води поміж очеретом та осокою зовсім був непомітний, а проте козак через нього дихав і міг досить довго сидіти під водою, поки татари відходили далі".

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ:  Мистецтво маскування: уроки від природи

570Усе це фізично розвивало учнів, підносило їх дух, вселяло оптимізм, віру в свої сили, можливості.

            Як і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря, під час народних ігор змагалася на спритність, силу, винахідливість, точність. Традиційними були змагання на конях (скачки, перегони та ін.). Козацька молодь постійно розвивала свої природні задатки, вдосконалювала тіло й душу в іграх, танцях, хороводах, різних видах змагань і боротьби.

            Кожну весну вище Дніпровських порогів козаки влаштовували змагання з  веслування поперек бурхливої річки. Перемагав той, чий човен фінішував на протилежному березі точно навпроти місця старту.

            Часто проводились змагання з пірнання у воду. Для цього старшина  впускав прокурену люльку в річку, і молоді козаки навипередки пірнали, щоб дістати її із дна. Особливо почесно вважалося взяти люльку з річкового піску без допомоги рук - одними зубами - і так винести її на поверхню.

            А в непрохідних дніпровських плавнях козацька молодь під наглядом найдосвідченіших запорожців в постійній праці загартовувала своє здоров'я, силу і спритність. Цьому сприяло полювання, плавання, рибальство, постійні змагання з веслування.

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ:  Традиції України: як дівчата залицялися до парубків

Найвідповідальнішим випробуванням для молоді було подолання Дніпровських порогів, і тільки тоді, як вже зазначалося, вони отримували звання "істинного" запорозького козака.

            Подолати пороги було справою вельми важкою і небезпечною. Ось як описує перехід через пороги Е. Лясота: "Пороги - це підводні камені або скелясті місця, де Дніпро тече через суцільні кам’яні скелі, частина з яких під водою, частина на рівні з нею, а деякі  виступають високо на водою, тому пливти дуже  небезпечно, особливо коли вода низька. В небезпечних місцях люди виходять, й частина їх притримує човни на довгих мотузках чи линвах, а інші заходять у воду, підіймають човни над гострим камінням і переносять. При цьому ті, хто притримує човни линвами, повинні уважно стежити за тими, хто у воді, й натягати чи попускати линви за їх командою, аби човен не вдарився, бо його легко пошкодити".

            Під час запорозьких герців джури теж вибігали за січові окопи і, дивлячись на козаків, починали й собі боротися та виробляти всілякі витівки, набуваючи хисту та завзяття.

Досвідчені козаки, козацька старшина уважно й прискіпливо, з відповідальністю перевіряли загартованість і витривалість новобранців на спеку й холод, дощ і сніг, брак одягу й їжі.

            Водночас зауважимо, що навіть тоді, коли молодика приймали до "істинного" козацтва, він не залишав заняття фізичними вправами. На нашу думку, в Запорозькій Січі, так само як і в стародавній Греції, існував культ фізичної досконалості. Людина, яка була фізично недосконала, відчувала свою нерівність і тому щиро прагнула підвищити свій фізичний вишкіл. Як свідчать літописи, слабку людину січове товариство ніколи не вибирало в старшини. З цього приводу сучасник козаків німецький дослідник Мюллер писав: "Військо без вождя - тіло без душі, а у міцного вождя - міцне тіло. Виходячи з військової необхідності, вони обирають вождя серед сильних людей. Таким могутнім вождем був Іван Підкова, гетьман низових козаків, який був такої міцної породи, що гнув підкови. Ось чому за ним закріпилося прізвисько Підкова".

574            Хороший фізичний розвиток мали Б. Хмельницький, П. Сагайдачний, Ґ. Богун, І. Свірчевський та ін. А про гетьмана Мазепу французький  дипломат Жан Балюз писав:  "...Тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, і їздець із нього знаменитий".

            Тому більшість запорожців вільний свій час використовували для фізичної підготовки, зокрема об'їжджали коней, вправлялися в стрільбі, фехтуванні на шаблях. Аналогічні свідчення наводить і Д.І. Яворницький: "Хто об'їжджав коня, хто розглядав зброю, хто вправлявся в стрілянині, а хто просто лежав на боку, розповідаючи про власні подвиги на війні...".

            У той час чималою популярністю користувалися різноманітні змагання на силу, спритність, витривалість. Як стверджує А.Ф. Кащенко, козаки, побравши з військового косяка своїх коней, часто виїздили за січові окопи на герць. Найбільш охоча до герців була січова молодь. Молоді козаки виробляли на конях всілякі вигадки: розігнавши коня, ставали ногами на кульбаку, підкидали догори шапку і влучали в неї кулею з рушниці, перестрибували  кіньми рівчаки й тини, вибігали кіньми на крутобокі могили і т.ін., а далі  зводилися один з одним рубатися шаблями "до першої крові".

            Дивитися на герці виходили з Січі мало не всі вільні козаки, і як тільки побачать було в одного з тих, що  билися на герці, кров, то зараз тих бійців розводили, щоб часом у запалі вони один одного не повбивали.

572            Тут же, за січовими окопами, часто точилася боротьба поміж запорожцями, а часом і кулачки - курінь на курінь.

            Серед запорожців були й справжні богатирі. "Вони товсті металеві смуги, як снопи в полі, навколо шиї ляхів скручували. Дуже тугі луки, над якими в Польщі кілька чоловік даремно силились, натягували, граючись".

            Окремі козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту, коли "тіло грає" (в такому разі больові удари противника не  відчувалися). Такі козаки миттєво концентрували внутрішню енергію в тій частині свого тіла, куди спрямовувався удар. Подібні  явища притаманні і східним системам боротьби, наприклад мистецтву тібетських ченців катеда і "школі залізної сорочки" в кунг-фу та карате.

            Козаки, які постійно займалися вдосконаленням свого фізичного і психофізичного стану, оволодівали  специфічними дихальними вправами - подібно до йогів. Д.І.   Яворницький писав: "У них у Січі серед інших богатирів жив Васюринський козарлюга: то був такий силач, що коли він  причащався, то чотири  чоловіки підтримували священика, щоб він не впав від одного духа богатиря. Тому, що як тільки він дихне, то від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, котрий одним подихом міг убити людину".

            Таке явище, як доводять дослідники, спостерігається у китайських  цигунів, японських кіко, таємниця сили яких - у "роботі з внутрішньою енергією через дихальні вправи". Сучасна наука  визнає  наведені  факти, проте  наукове їх пояснення  і обґрунтування належить майбутньому.

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ:  Чарівники з Війська Запорозького: козацька таємниця

575            Зрозуміло, що козаку, як воїну, крім всебічного фізичного і психофізичного розвитку, потрібно було блискуче володіти в бою всіма видами зброї. Як свідчать іноземці та вітчизняні дослідники, запорожці використовували всі типи холодної та вогнепальної зброї, що була в ужитку в поляків, турків, татар та ін.

            Серед вогнепальної зброї широко використовувались мушкети, рушниці та пістолі. Найбільше цінувалася рушниця. Невипадково сучасники називали козаків "рушничним військом". В поході козак часто мав по дві і більше рушниць. Судячи з літописних і документальних матеріалів, запорожці досконало володіли вогнепальною зброєю. Посол Венеціанської республіки  Альберт Віміні із захопленням говорив про стрілецьке мистецтво козаків: "Мені траплялось бачити, як вони кулею гасять свічку, відбиваючи нагар тої, що можна подумати, ніби це зроблено за поміччю щипців".

Папський посол Гамберіні в 1584 р. писав: "Зброя їх шаблі і кілька рушниць, із яких вони ніколи не "хиблять".

            Цю тезу підтверджує і Боплан, говорячи про оборону козаків в таборі, де вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їх звичайною зброєю. Застосування рушниць зробило непотрібним старосвітський лук. Вже  у 1619 р. при огляді війська "майже всі були з вогнепальною зброєю, мало хто з луком". Водночас на Запоріжжі лук тримався аж до половини XVIII ст., а запорожці славилися як чудові стрільці-лучники. Із зброї в рукопашному бої на першому місці стояли шаблі. Шабля вважалася конче необхідною для козака, і в піснях козацьких вона завжди називалась "шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, дружиною-паняночкою молоденькою":

            Ой, панночко наша шаблюко!

            З бусурманом зустрічалась,

            Не раз, не два цілувалась.

566            Козацькі шаблі були тонкі й легкі, не дуже криві й не дуже довгі, середньої довжини, приблизно 1,3 м, з оздобленою ручкою та піхвами. Як істинний лицар запорожець надавав перевагу шаблі, називаючи її "чудесною зброєю".

            Досить поширеним у козаків був спис. У 1628 р. гетьман Михайло Дорошенко в бою під Білою Церквою "сімох татар убив списом, одного так сильно вдарив, що не міг списа витягнути". У XVIII ст. списами користувалася козацька кіннота, особливо запорожці, існувала навіть приказка: "Козакові без ратища, як дівчині без намиста". Козацькі списи, які збереглися до нашого часу, зроблені з тонкого та легкого дерева, 3,5 м завдовжки, з залізним наконечником на одному кінці та з дірками на ремінну петлю на другому. Цю петлю накидали на ногу, щоб легше було спис тримати.

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ:  Нова українська далекобійна гвинтівка у калібрі снаряду 12.7 мм (.50 BMG)

            Окрім шабель і списів, із "рукопашної" зброї були відомі запорожцям келепи або бойові молотки.

            Свою  зброю запорозькі козаки завжди тримали у великій чистоті, від  чого  і з'явився термін "ясна зброя". "Зброя в них була вбрана в золото й срібло; на зброю вони все  багатство  своє витрачали:  той  не козак, якщо в нього погана  зброя".

         Про бойову підготовку у війську Запорозькому

            Початківцем запровадження спеціалізованої фізичної і військової підготовки в козацькому війську вважається гетьман Євстафій Ружинський. Замолоду Ружинський жив у Німеччині, Франції, де займався різними науками, зокрема, опанував і військову справу. Саме це, очевидно, і спричинило те, що в історію козаччини він увійшов як реформатор військової організації козаків.

            Але найбільш цілеспрямованою підготовка запорозького війська стала під час гетьманства П. Сагайдачного. Гетьман Конашевич-Сагайдачний був з дрібного шляхетського роду Галичини (з-під Самбора). Вчився у славній на той час Острозькій академії. Сагайдачний виступив до запорозького війська і пройшов військову школу під керівництвом Самійла Кішки. "Змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускати, з негодою боротися не покрівцями, а витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність".

            За словами Якова Собєського  "це був чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив життям, у бій ішов першим, відходив останнім, меткий, діяльний. У таборі був сторожкий, мало спав...".

595            Завівши сувору дисципліну, П. Сагайдачний почав впроваджувати елементи постійної військової підготовки. Ядром його армії стали вишколені, вимуштрувані полки - вони задавали всьому війську тон і  утримували  його  на  високому рівні організації та бойової здатності. Один із сучасників П. Сагайдачного описує, як у 1619 р. козацькі полки порядкували в таборі над річкою Узенем: "Довго полки пересували  на гору й за гору, довго мішалися... Дальше полки за порядком давали вистріли. Потім полки обернулися до табору, показуючи їх нам, і кожний полк ішов до сього становища". Такий самий "генеральний попис" був у 1637 р. перед королівським послом: "Вивели все військо в поле, казали їм презентувати й давати сальву за здоров'я короля. І виконували вони це так порядно, що кожний міг переконатися, як добре приготовані вони до морського походу".

            Таким чином, десятилітнє гетьманство Конашевича-Сагайдачного сприяло тому, що серед козацтва були запроваджені елементи цілеспрямованої спеціальної підготовки, і воно остаточно стало українським національним військом.

            У пізніший час також  проводились окремі муштри. За Хмельницького в 1649 р. був попис війська під Києвом над річкою Либіддю. Московський  посол у 1658 р. оглядав попис війська Виговського.

            До речі, зазначимо, що, незважаючи на всі намагання, систематичних  військових занять не проводилось. У цьому слід вбачати волелюбний характер українських козаків.  Водночас серед козацького війська зберігалась досить висока внутрішня дисципліна, і в прилюдних виступах козацькі полки вміли утримувати порядок. Ось як про це згадував Іван Котляревський: "Так просто військо шикувало, не знавши простого "стой, не шевелись!" (не рухайся). Так славні полки козацькі - лубенський, гадяцький, полтавський - в шапках, було, як мак цвітуть. Як грянуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять, – то мов мітлою все метуть!".

            З великою пошаною в народних піснях згадується про запорожців, що на маленьких і легеньких "чайках" перепливали бурхливе й підступне Чорне море, доводячи швидкість плавання майже до світових рекордів. Французький  дипломат і мандрівник П'єр Шевальє у 1663 р. у книзі "Історія війни козаків проти Польщі", розповідаючи про напад козаків на турецьке місто, писав: "...Тривога  поширюється відразу по всій країні і доходить до Константинополя, звідки розсилаються гінці повсюди: в Анатолію, Румелію і Болгарію, щоб кожний був насторожі. Проте  швидкість козаків така велика, що звичайно вони переганяють усіх гінців з повідомленням про їх прибуття і так вміло використовують час і пору  року, що через сорок годин приходять в Анатолію".

592            За словами В.І. Сергійчука, служба на "чайці" була важкою, її екіпаж працював під сонцем, дощем, на вітрах, хвилях. Складні обставини вимагали від екіпажу великого психічного й фізичного напруження. В розбурханому морі човен потопав і виринав, і це викликало в членів екіпажу нудоту, біль та запаморочення голови, послаблення уваги, пам'яті, сонливість і збайдужіння, особливо в тих, хто не веслував, а сидів бездіяльно. Ці важкі морські обставини викликали також в'ялість, занепад сил і швидку втому, що робило веслування неякісним. Через це часто міняли залоги веслувальників. А ось коли стояла добра погода, екіпаж "чайки" піддавався дії стомлюючої монотонності довкілля: морської безмежності, постійно одних і тих же облич, шуму води та ритмічної праці весел. Тому перед походом проводили  суворий відбір людей: козаків, неспроможних витримати службу на "чайці", не  брали. З метою привчити, призвичаїти до труднощів служби в морські походи брали щоразу певну кількість молодих козаків.

            У звиканні до морських походів головну роль відігравало плавання по Дніпру та його притоках на подолання порогів, завдяки чому козаки були знаменитими веслувальниками.

            Найефективнішим  способом боротьби "чайок" з турецькими кораблями був абордаж. Група "чайок", маневруючи, примушувала атакований корабель розпорошувати артилерійський вогонь. У хвилини, коли пушкарі готували гармати для наступних пострілів, "чайки" з блискавичною швидкістю підходили до корабля. Оскільки вибухівка з гармат, розставлених на палубі високих галер, летіла вище "чайок", не завдаючи їм шкоди, козаки відразу забиралися на палубу і вступали в бій.

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ:  Український військово-морський арсенал: на що здатні «Морські БТРи»

            Під час бою козаки вели вогонь з рушниць і пістолів, боролися шаблями, ножами і навіть кулаками. Відмінна фізична підготовка добре слугувала козакам у боротьбі з турецькими галерами. Адмірал Крей підкреслював, що туркам під час морською бою лише в рідкісних випадках вдавалося захопити козака в полон, та й то лише у відкритому морі, а не біля берегів, тому що козаки були великими майстрами плавати, а на березі їх було важко наздогнати. 

         З кожним роком такі походи ставали все масштабнішими і грізнішими, і "тепер козаки стали такими відважними, що не тільки при рівних силах, а й з двадцятьма чайками не бояться тридцяти галер падишаха...". Сила і значення козацького флоту під керівництвом П. Сагайдачного настільки зросла, що друге десятиліття XVII століття стало періодом майже неподільного панування козаків  на Чорному морі.

Джерело.     «Ветерани.UA»