ГоловнаРух ветеранівПатріотичне вихованняВипробувавання на людяність: під Радомишлем перепоховано 65 радянських солдат, що загинули у 1943 році

Випробувавання на людяність: під Радомишлем перепоховано 65 радянських солдат, що загинули у 1943 році

101

Людське життя – найвища цінність. Принаймні у цивілізованому світі.

Напередодні Дня захисника України та Дня українського козацтва - 11 жовтня 2017 року  - в селі Раковичі Радомишльського району Житомирської області було перепоховано шістдесят п’ять  радянських військовослужбовців, які загинули у 1943 році під час боїв на рубежі Мужності. Вони були відспівані  за християнськими традиціями з військовими почестями у братській могилі. На заході були присутні голова Житомирської обласної державної адміністрації Ігор Гундич та заступник голови Служби безпеки України Вадим Поярков, які разом із представниками духовенства Житомирщини виступили із словами вдячності в адресу загиблих військових, що приймали участь у звільненні української землі від фашистського окупанта. 

Розшукати загиблих бійців вдалось завдяки зусиллям ВГО «Закінчимо війну», які проводили обстеження місцевості під час чергового виїзду в районі жорстких боїв 1943 року. Хлопці визнають, що ця місцевість і раніше неодноразово, ретельно переглядалась з використанням сучасної техніки. Вони и раніше переглядали кожний підозрілий «писк» металошукачів, а в даному випадку вирішальною стала … випадковість.

109

 

При перевірці одного з місць був почутий звук, як з далекого минулого… Це виявилася алюмінієва ложка, яка чудом вціліла у одного з невідомих бійців, що залишився на тому полі бою… Так було як з першим похованням так і з іншим, де були почуте лунання відстріляних гільз… 

Загалом вдалось віднайти фрагменти 65 тіл воїнів радянської армії, які загинули навколо села Раковичі та Гута-Забілоцька. Непохованих солдат тут дуже багато.

Проблемою поховань того часу є той безперечний факт, що Радянська армія – не тільки сталінської епохі, а й до наших часів - взагалі відносилась до людини як до витратного матеріалу. Бійців кидали у бій як на заклання, да і німці вміли воювати. Головне, що в армії 1943 року вже були відсутні «смертники» у капсулах.

Примітка:  Згідно з нормами міжнародного права, у разі загибелі військовослужбовця держава відповідальна за те, щоб повернути рідним тіло або повідомити про місце поховання, не кажучи вже про рішення фінансових формальностей, пов'язаних із смертю.

У разі відсутності документально зафіксованого свідоцтва, що підтверджує факт загибелі конкретного військовослужбовця і вказівки місця поховання його останків, йому привласнюється статус "зниклий без вісті» і родичі загиблого військовослужбовця, що втратили на війні годувальника, не можуть розраховувати на фінансову допомогу у вигляді разової матеріальної компенсації або періодично виплачуваної пенсії з боку держави, в армії якого військовослужбовець розлучився з життям.

Тому таку важливість має проблема створення надійного способу ідентифікації військовослужбовця у разі настання трагічних обставин. Ідентифікація останків військовослужбовця усіх армій світу, як правило, проводиться по особистих розпізнавальних знаках (жетонам, медальйонам) або з використанням ДНК-експертизи, що є найбільш надійнішою процедурою сучасності.

До речі, у листопаді 1942 року вийшов Наказ НКО № 376 "Про зняття медальйонів з постачання Червоної Армії". Це привело до збільшення числа зниклих без вісті військовослужбовців через неможливість встановлення особи загиблого. Видання наказу можна оцінювати як категорично небажання комуністичного режиму визнавати кількість загиблих воїнів, обмежуючі родини у компенсаціях і у подальшому уникати від використання конкретних цифр в аналізі рішень сталінського уряду в Другій світовій війні.

102

Культури поховання, віддання шани загиблому воїну, поваги до захисника у держави в той час не існувало взагалі. Про що казати, коли після жорстких боїв, після сходу снігу, в окопах, в полях та лісах місцеві мешканці знаходили десятки, сотні понівечених війною тіл та ховали їх за  місцевими обрядами.  

Українська душа та щирість не обійшли і тоді загиблих воїнів. В селах залишалися лише жінки, які і взяли на себе ту скорботну «місію». Вони збирали, привозили в центр населеного пункту та готували до поховання. Вони не мали можливості повністю обмити тіла військових – не було такої можливості, а омивали лише обличчя та ховали у братських могилах… Чому не було можливості? А все просто: радянська армія залишала на полях боїв без поховання сотні…. Сотні… Сотня до сотні – тисяча

Тисяча тих, хто залишився на паперах як невідомий… Радянській владі простіше було поставити пам’ятника у Москві Невідомому солдату та періодично покладати квітки ніж організувати облік військовослужбовців та їх гідне поховання, компенсацію родинам загиблих та утримання неповнолітніх дітей захисників. А статус «зниклого без вісті», щоб ви розуміли, фактично був приговором для його родини, яка залишалася навіть без тієї мізерної пенсії, що мали родини загиблих.

103

Тому мене бере біла заздрість, наприклад, до німецького військового поховання у селищі Зарічани, Житомирського району. Тут все чітко: «Порядок є порядок». Німецький порядок. Біля військового звання з повним ім’ям та прізвищем стоять дати народження та дати загибелі. Порівняйте. Відчуйте підхід. А що казати про американську армію або армії 099інших цивілізованих країн світу?

Після прориву радянських оборонних порядків 18 грудня 1943 року під час проведення операції «Адвент» («Пришестя» - примітка редакції), за умовами шестикратної  чисельної переваги Червоної армії, німці провели вдалу операцію по оточенню трьох танкових дивізій та чотирьох стрілецьких корпусів між Малином та Коростенем. Це був так званий «капкан під Меленями». Один з військових літераторів з відомства Йозефа Гебельса писав у той час дні: "Росіяни тоді дійсно знаходилися в замішанні після наших майже містичних наступів, які виникали як би нізвідки і були абсолютно непередбачувані. Їх радіопереговори, перехоплені нами, свідчили про їх замішання і страх".

Звісно це перевищення. Все ж таки, це був 1943-й, а не 1941-й… Але і правда є. Бо інакше неможливо пояснити успіх «Адвенту» при вищезгаданої чисельної переваги сталінської армії…

Та битва тривала близько 40 діб, а зима, за свідченнями місцевих мешканців, того року видалася дуже холодною. Було багато снігу. Німці планували рішучий розгром радянських військ, але успіх супротивника обмежився витісненням радянських військ за річку Тетерів і повторним захопленням Малина і Радомишля. І в цьому також є заслуга тих невідомих військовослужбовців, що боролися до кінця на займаних позиціях. Одне з місць, наприклад, вдалося знайти по металу кулеметних дисків та стріляних гільз.

Про масштаби трагедії можна судити лише поверхнево. До складу радянського стрілецького корпусу входило близько 50 тисяч військовослужбовців, зведених до трьох стрілецьких дивізій з додатковими окремими підрозділами. Таким чином можна приблизно казати про те, що в тих боях Радянська армія втратила як найменше ста тисяч осіб. Саме тому радянська військова історія всіляко замовчує масштаб катастрофи, про що свідчить фактична, якщо не відсутність, то обмеженість відповідної інформації. Чому?

104

Зробити персональну ідентифікацію бійців не вдалося. Так. Так само як і встановити до якої військової частини вони були приписані. Немає жодного документу. Але ми можемо з найбільшою вірогідністю казати про те, що вони входи до складу 60-ї армії, якою командував всім відомий генерал Черняхівський, а це один з тих, хто був возносений до пантеону військової слави… І ця «традиція» зберіглася до нашого часу.

Після того як були знайдені перші рештки, до проведення розкопок були долучені курсанти Національної академії СБУ. Загалом у пошуковій операції взяли участь понад півсотні майбутніх офіцерів Служби безпеки.

«Робота з пошуку решток воїнів часів Другої світової війни триває в академії з 2016 року і є спільною працею громадських активістів ГО «Закінчимо війну» та курсантів Національної академії СБУ. Це складова системи загальної системи військово-патріотичного виховання в Національній академії Служби безпеки України. В пошукових заходах беруть участь курсанти-добровольці, які бажають цим займатись, в яких є прагнення. Сьогодні як ніколи молодь потребує правди, правди про те, якою ціною здобувається мир на нашій землі», - розповів ректор Національної академії СБУ Сергій Кудінов.

108

«Два роки тому знайшли перших солдат поблизу цього села і протягом двох років було знайдено рештки 65 солдат, які загинули визволяючи Україну. Це був 1943 рік. Тут відбувались бої і в сьогоднішньому перепохованні три солдати, які загинули в 41 році, ще коли армія відступала. А всі інші - це ті солдати, які загинули в 1943 році. Це було визначено по їх особистим речам. Ідентифікувати не вдалось нікого. Встановити імена загиблих, на жаль, не вдалось. Я маю на увазі, що маленькі особисті речі, як, наприклад, форма чи інші особисті речі вказали на період, коли тут відбувались бої», - каже голова громадського руху «Закінчимо війну» Юрій Зубко.

«Це місце давно вже було відомо, ми вже неодноразово піднімали там солдатів. І начебто здавалося, що місце себе вичерпало, що ми вже нічого не знайдемо. Але трапляються чудеса, і вийшло, що ми знайшли ще дуже велику кількість солдатів. Просто на них було дуже мало металу і швидше за все попередні рази слідопити просто ігнорували ці сигнали, не надавали їм значення. Солдати ще є і є у великій кількості. Шукаємо. Просто площа більша, райони бойових дій просто величезні. У перспективі будемо знаходити, будемо ховати», - розповідає керівник пошукового загону Андрій Бордюг.

107

Повертаючись до нашого часу, ми продовжуємо стикатись не просто з інерцією людського мислення. Ми стикаємось з байдужістю «тилових»… Як це сталося з матір’ю  Артема Абрамовича – Світланою Абрамовича. Нагадаю, що 10 жовтня на житомирському військовому кладовищі перепоховали старшого лейтенанта командира танку Артема Абрамовича. Його екіпаж у складі 25-річного Петра Барбуха і 40-річного Ярослава Антонюка героїчно загинув під час нерівного танкового бою поблизу с. Никифорове в Донецькій області, прикриваючи відступ поранених та контужених бійців 30-ї окремої механізованої бригади. Перепоховання відбулося лише за ініціативою Світлани, завдяки її наполегливості і великої душевної сили. Дай Бог, щоб нікому з Вас – читачів, не привелося пройти скрізь не тільки душевну нестерпну біль, а й «прикрість» деяких посадових осіб…

Мабуть, ці дві історії зовсім різні… Перша історія – Друга світова війна, віддалена від нас на 64 роки… Друга – це наша сучасність, свідками та учасниками якої ми є. Давайте подумаємо про те як нас будуть оцінювати наступні покоління – по наших поступках або по нашій бездіяльності. Як ми відносимось до праху предків, що віддали життя за Батьківщину (не з точки зору правлячого режиму, а саме як землі рідного краю).

Людське життя – найвища цінність. Будемо берегти його. Як і пам'ять про це віддане життя за рідний край. 

Завідувач центрального міжрегіонального сектору Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції Валерій Логінов та «Ветерани.UA»

111