ГоловнаРух ветеранівНовиниПовернувшись додому, я хотів жити та творити. Ветеран АТО Віктор Камлук в спецпроекті «Жити заради життя»

Повернувшись додому, я хотів жити та творити. Ветеран АТО Віктор Камлук в спецпроекті «Жити заради життя»

029 "Повернувшись додому, я хотів жити та творити." Ветеран АТО Віктор Камлук в спецпроекті «Жити заради життя»

Оксана Гаврилюк: Сьогодні з нами у студії Віктор Камлук. Капітан запасу, тобто він кадровий офіцер, командир взводу та виконуючий обов'язків помічника начальника ПВО 30-ї окремої механізованої бригади; як я уже сказала - кадровий військовий, і до 2004 року він служив у легендарній 95-й десантній бригаді. І з першими подіями в Криму пішов до військкомату добровольцем і, уже у складі “тридцятки”, брав участь у боях у Степанівці, Зайцевому, Логвиному і звільнився 2015 року. Поряд з поверненням у бізнес почав займатися розвитком ветеранського руху на рідній Житомирщині і фактично з нуля, разом із побратимами, створював систему відповідальної комунікації з місцевими органами влади.

Михайло Шаманов: Пане Вікторе, хотів запитати, у всіх запитуємо: як для вас почалася війна і коли ви зрозуміли, що треба йти до військкомату?

Віктор Камлук: Доброго дня. Я не скажу, що війна, а мої особисті зміни почалися із Майданом 2013 року, коли відбулися ті події, які привели до війни. А уже сам військкомат, після зборів 95-ї бригади і її вирушення на Крим, десь приблизно 11 березня 2014 року я прийшов до військкомату і говорю: “От, я ж офіцер з 95-ки, будь ласка, давайте”. На що була відповідь: “Поки що з 95-кою все окей, їм твоя посада не потрібна (а я звільнявся з командира зенітно-ракетної артилерійської бригади 95-ї бригади), чекай, якщо буде потрібно, ми тебе викличемо”. І буквально 18 березня перетелефонували з військкомату і сказали, що формується, розгортається 30-та бригада, і туди потрібні офіцери. На що я дав згоду і вже разом з 30-ю бригадою рік був на всіх її позиціях.

Оксана Гаврилюк: Скажи, будь ласка, я розумію, що прослуживши багато років у 95-й десантній бригаді, всі знають як десантники ставляться до піхоти. Складно було переналаштуватися в іншу, окрему механізовану бригаду?

Віктор Камлук: Я вам скажу, що тоді була така моя особиста позиція, що якщо би мені на той момент сказали, що 30-та також не підходить, мабуть я би був в одному із добровольчих батальйонів.

030Оксана Гаврилюк: Це багато хто із наших гостей розповідає, що коли за тими чи іншими причинами у військкоматі не брали до лав Збройних сил, усі йшли в добробати або в МВС, або в добровольчі УНСО, Правий сектор, а потім уже воювали у складі Збройних сил, насправді така була ситуація.

Віктор Камлук: Я можу додати. В той період, починаючи з 2005 року, як я звільнився, я брав активну участь у такому громадському русі як Козацтво України, і коли відбулися ті події з «віджиму» Криму, я обіймав посаду по Житомирському регіону як начальник штабу Козацтва Запорозького. І, прийшовши до своїх генералів-отаманів, говорю: “Хлопці, це ж саме ми, козаки повинні цим займатися. Давайте вперед!” Так і не сформувалося жодного козацького батальйону на той час. Мої побратими, друзі, козаки - кожен пішов у той підрозділ, у який він зміг піти. Хтось пішов у добробат, хтось пішов у 95-ку, хтось у 30-ку, хтось у 26-ту бригаду Бердичівську.

Михайло Шаманов: От коли ви потрапили до лав Збройних сил, ви - капітан запасу, офіцер, ви туди потрапили. Стан армії на той час був, чесно кажучи, жахливий. Як удалося все це налагодити, організувати, принаймні спробувати?

Оксана Гаврилюк: Я додам, ти можеш порівняти. Ти служив до 2004 року, звільнився, і от про той розвиток, який уже був з 2014, розкажи.

Віктор Камлук: Так вийшло, що коли я служив, коли я навчався у Харківському військовому університеті, для мене служба у збройних силах - це була мета, мрія, це слово "офіцерська честь" мало значення тоді. Я з задоволенням проходив службу в 95-й бригаді, поки вона була як 95-та десантна бригада. Потім із часом її передали у корпус восьмий армійський, сухопутку, танковий тощо, і на четвертий рік для мене особисто було дуже важко служити у Збройних силах, де тих збройних сил практично не було.

Тому було прийнято рішення, я звільнився, і я сьогодні відверто говорю: я жодного дня не пошкодував, що я звільнився з армії, як відрізало. Але коли була така необхідність туди повернутися, я повернувся. Сказати, що армія змінилася - на 2014-2015 роки це була зовсім інша армія. І порівнюючи навіть зараз, я тримаю контакт зі своїми друзями, які досі служать, і зараз відрізняється від 2014 року, від 2015 року, і відрізняється у плані мотивації у гіршу сторону, можна сказати.

Оксана Гаврилюк: Скажи, будь ласка, у 30-ці, коли ти туди прийшов, хто з тобою служив? Хто були ті люди, яка це була хвиля мобілізації? Хто вони за освітою, професією, тому що ми зазвичай питаємо, там складаються цікаві історії.

Віктор Камлук: Це була перша хвиля мобілізації, це були найперші, які прийшли. Із офіцерського складу кадрових офіцерів було тільки управління. Рівень командирів взводів, командирів рот, батарей - це були офіцери, які отримували звання, тому що вони проходили військову кафедру, були деякі, які в армії взагалі не служили, і це був нонсенс.

031Оксана Гаврилюк: “Піджаки” були?

Віктор Камлук: Так, “піджаки”. Але це були мотивовані “піджаки”, і більшість із цих “піджаків” проявили себе в реальних бойових діях більш організовано, більш віддано, ніж кадрові офіцери.

Оксана Гаврилюк: Мотивація, на моє переконання, головніша.

Михайло Шаманов: Але я знаю, що з дисципліною у звичайних рядових були проблеми. Як довелося з цим боротися?

Віктор Камлук: Я уже коли повернувся, доступ до інтернету, Фейсбуку тощо, я бачив, як ставляться у добровольчих батальйонах один до одного. Вони називають себе друзями, звертаються "друже", а не “товариш офіцер” або “товариш рядовий”. У Збройних силах, у тому колективі, де був я особисто, ми намагалися на рівних ставитися одне до одного, незважаючи на те, офіцер чи сержант, чи рядовий. Тому що навіть вікова категорія була в середньому десь 40, на той час було менше молодих, а більше таких - 45-50-55. І майже всі на 90% були, не скажу інтелігенція, це були цивільні люди, і кожен прийшов, хтось прийшов із бізнесу, хтось зі школи шкільним учителем, хтось просто трудяга, хтось із села.

І всі, хто тоді прийшов, на початку, можливо і не розуміли, що вони там роблять тих перших 45 днів, бо мобілізація була до 45 днів. А вже у травні, коли пішли перші загиблі у 95-й і 30-й, тоді був дуже переломний момент, багато хто просто не хотів потрапляти у зону АТО. Але ті, хто туди пішли, вони вже ставилися один до одного, допомагали. Кожен же розумів, що цей самий офіцер, командир, такий самий цивільний, як і він, він до військової справи має мало відношення. І навчалися військовій справі у реальному часі, саме зараз, саме тут.

Михайло Шаманов: Я просто знаю, у мене знайомі, які туди потрапили, вони отримували звання через військкомат. Тобто після військової кафедри не було військових зборів, і вони реально років по десять не стріляли жодного разу, жодного разу не тримали автомата.

Віктор Камлук: Таке було, до нас приходили уже навіть по третій, четвертій хвилі мобілізації, докомплектовувалися підрозділи, йшли дуже серйозні бойові дії; і приходили з підготовки, з полігонів, непідготовлені військовослужбовці, не тільки офіцери, а і солдати. Вони проходили полігон, вистрілювали по два магазини патронів - і все, йшли далі. І таке було.

032Оксана Гаврилюк: Тоді взагалі було складно командирам, коли вони отримували непідготовлений особовий склад. І тут якраз справа у мотивації, коли перші хвилі мобілізації були більш мотивованими і вони швидше навчалися вже під час бойових дій, правда ж?

Віктор Камлук: На той момент іншого просто не було. Або ми, або хто? Не було ніяких інших. Тоді - всі ми знаємо - армія трималася на волонтерах: одягали волонтери, годували волонтери і техніка була майже вся волонтерська. У нас були машини з підприємств, невійськові. А тим більше у батальйонах і підрозділах територіальної оборони, які потім передали 30-ці.

Оксана Гаврилюк: Зараз спілкуєшся з 30-кою? Наскільки кардинально там зараз змінилася ситуація і з технікою, і з забезпеченням? Знаю, що змінилася, але що кажуть твої побратими, які там продовжують служити?

Віктор Камлук: Я спілкуюся не тільки з 30-кою, а і з 95-ю, і в основному з кадровими офіцерами, які залишилися там далі служити, тому що мобілізовані майже всі звільнилися, мало хто залишився, але є такі, що залишилися далі служити. Ситуація звичайно змінилася, звичайно. І забезпечення стало краще, але сказати, що мотивація стала краща - ні, не скажу. Це те, з чим треба працювати.

Михайло Шаманов: Я, до речі, десь рік тому був на полігоні 95-ї бригади під Житомиром і здивувався, тому що я кілька років тому був там, там була абсолютна тиша, а зараз там працюють, там стрибають з парашутів, там стріляють з Градів, там артилерія, тут розвідка, і все живе. Я розумію, що повертається армія, армія у України є.

Оксана Гаврилюк: Звичайно є.

Михайло Шаманов: Я маю на увазі дієздатна, професійна.

Оксана Гаврилюк: Звичайно є. Я скажу більше: я тут маю додати, як полковник запасу, що дивлячись навіть на величезну кількість іноземних інструкторів, які зараз працюють у навчальних центрах, у тієї ж Перлявці, у нашому десантному британські інструктори, на Яворівському полігоні американські і канадські, це вже говорить про те, що рівень підготовки української армії значно вищий.

 Михайло Шаманов: Хотілося би, щоби ви розповіли, як пройшло повернення до звичайного життя після фронту.

Віктор Камлук: Буду говорити відверто. За рік, коли мене не було вдома, я вдома побував усього максимум п'ять чи шість днів. І після восьмого березня 2015 року, повернувшись додому, я вже був повністю змінений як особистість, як людина із зовсім іншим ставленням до життя. Я хотів жити, хотів творити, хотів бачити свою сім'ю, хотів бути з дітьми, більше проводити часу і просто насолоджуватися життям, от так коротко.

Оксана Гаврилюк: Добре, а які проблеми були? Чому ти почав займатися допомогою для ветеранів, які повертаються? Тоді ти зрозумів, що не все так добре, треба комунікувати з органами державної влади, наприклад, так? З якими проблемами ти і, можливо, твої побратими стикнулися?

Віктор Камлук: Для себе я взагалі не бачив ніяких проблем, я був дуже задоволений, що взагалі повернувся додому, і хотів почати займатися тією справою, якою я займався до війни - трошечки невеличкого бізнесу. Але в ті дні я зустрів біля Михайлівського собору, у нас на Житомирщині був відкритий Центр психологічної допомоги ветеранам АТО, які поверталися тоді, і біля того центру зустрів побратимів, офіцерів 95-ї бригади Володимира Лагуту і Сергія Артемова. З Сергієм ми ще були лейтенантами у 95-й, Лагуту я тоді не знав, але ми перетиналися в зоні АТО один раз, і зустрівшись вже тут, вдома, на Житомирщині, згадували той період, коли ми там зустрічалися.

І від Сергія Артемова прозвучала фраза: “Віктор, дивися (він також тоді звільнився, знаючи, що я займаюся громадською роботою в козацтві), слухай, давай об'єднаємо хлопців, багато хто звільнився, давай їх об'єднаємо і будемо змінювати країну”. Отакі у нас були тоді, змінювати країну через зміну себе. Тоді дуже багато стояло питань, майже всі повернулися не такі, як туди йшли, абсолютно. Всі повернулися іншими, і для нас цивільні, які не були там, які не допомагали, перші дні після повернення взагалі було дико ходити по Житомиру. Ми розуміли, що ми самі інші. Нам хотілося бачити таких, бути поряд один із одним.

033Михайло Шаманов: Буду відвертим, деякі повертаються з фронту і у них відбувається певне розчарування, тому що вони не розуміють, що, наприклад, там вони воювали, а повертаються сюди і не розуміють за що. Звичайно, є слова Батьківщина, земля, друзі, родина, але ситуація взагалі в країні не змінилася.

Оксана Гаврилюк: Ви пам'ятаєте слова Сергія Сергійовича, який був у нас в ефірі, як він говорив: "Ваш світ і наш світ". От навіть ветерани поділяють на “ваш” і “наш” світ. Скажи, будь ласка, як було складно [повертатися] до “нашого” світу “вашому”?

Віктор Камлук: Реально було складно, багато тих, хто тоді “дембельнулися”, повернулися, не могли адекватно сприймати те, що відбувалося серед цивільного життя. І зустрічаючись з побратимами, ми не могли зрозуміти - а що далі? Повертатися - не повертатися, що тут змінювати. Багато втратили свою роботу, багато просто присіли на стакан, говорю відверто. Я звільнився в березні, а у квітні ми вже створили громадську організацію. Ми об'єдналися, ми легалізувалися, відкрили юридичну особу, так і називалися Громадська організація «АТОшник».

Оксана Гаврилюк: Чим ви першим займалися, яким напрямком?

Віктор Камлук: Перше, що тоді було на слуху, і чим ми займалися - ми спланували відкрити спортивний клуб, де будемо займатися, проходити реабілітацію: для АТОшників, для їх дітей. Створили комісію з земельного питання, дуже популярне тоді було саме це, видача землі для АТОшників. Питання роботи з волонтерськими організаціями, тому що ми все одно були інтегровані у ветеранський не те що рух, а з тими, хто залишився там воювати далі, ми їм чим могли, пробували допомагати. І потроху-потроху у нас сформувалася команда, яка уже більш професійно почала підходити до цих питань, ми розподілилися на комісії, відділення, які займалися конкретними питаннями. За 2015 рік ми провели семінар для хлопців, які повернулися, в першу чергу щось подібне до того, що зараз проводять, семінар по підприємницькій діяльності…

Оксана Гаврилюк: Тобто ви допомагали відкривати якусь свою справу. А скільки людей зараз нараховує ваша організація?

Віктор Камлук: Близько тисячі заяв, уже останні півроку ми просто заяви не приймаємо. Від того, що ти написав заяву, абсолютно нічого не зміниться у наших з тобою відносинах. Ти хочеш брати участь у якихось наших заходах - бери, не хочеш - не бери. Тим більше на сьогодні відпали земельні питання, тому що земель немає, їх не віддають і все.

Михайло Шаманов: Сподіваємося, тимчасово відпало, ще сподівання є на отримання цих земель?

Віктор Камлук: Сподівання є, але будемо відвертими - вже майже немає.

Оксана Гаврилюк: Можна я тут трохи переведу в інше русло? Хотілось би почути: земля, пільги, завжди звикли всі, що ветерани трохи споживачі пільг, є така величезна частина тих, хто сидить на дивані, чекає шматок землі, тому що йому положено, якусь пільгу і все. Але якщо ми говоримо про тих ветеранів, які на сьогодні молоді, соціально активні, вони хочуть нормально жити і бути учасниками суспільного життя, які хочуть бути учасниками якихось змін у державі; те, про що ти говориш. Що вони хочуть? Вони хочуть вчитися? Можливо, ви їм допомагаєте навчатися у вищих навчальних закладах? Перепрофілюватися, відкрити власну справу, якісь такі напрямки, чим ви займаєтеся?

Віктор Камлук: Я зараз просто згадаю, що у нас починалося, коли повернулися, багато хто із хлопців почав кричати: "Зрада, все погано у країні, треба міняти" тощо. На той момент з нами працювало шестеро психологів.

Оксана Гаврилюк: Хто вони, ці психологи?

Віктор Камлук: Психологічна реабілітація. Це були психологи, це мої друзі, вони цивільні, не військові. І в них нічого не вдалося, отак.

Михайло Шаманов: А чому?

Віктор Камлук: Хлопці не пішли з ними на контакт, після першого-другого сеансу вони не розуміли один одного, що відбувається, і ми самі включилися у цей процес. Ми почали грати у футбол, зняли зал і грали у волейбол, звідти почалася наша психологічна, фізична реабілітація. Ми створили спортивно-патріотичний клуб «Хоробрі серця імені героїв АТО» і звідти, з цього клубу, з центру туризму Житомирщини Полісся ми почали ходити в гори разом, сім'ями. Звідти пішов рух психологічної реабілітації, коли чоловік АТОшник, жінка, його подруга, дитя разом, без усіляких психологічних штук, тренінгів, просто на природі, спілкуючись один із одним, без алкоголю, в такому колі, клубом виходили на природу. Ми ходили у Карпати, ми ходили по Житомирській області, ми раз у два місяці виходили, і це був такий класний результат.

Оксана Гаврилюк: Сімейна реабілітація є найуспішнішою.

034Михайло Шаманов: Найкращою.

Віктор Камлук: Заходжу наперед: те, що Оксана поставила питання з приводу “як там навчання?”. Я не скажу, що то була наша заслуга, швидше за все це була ініціатива Житомирського державного технологічного університету, вони вийшли на нас, і багато, мабуть із півтисячі точно, учасників АТО з Житомирщини (і не лише з Житомирщини) навчаються абсолютно безкоштовно за кошти держави, отримують вищу освіту, а також другу вищу освіту саме у Житомирському державному технологічному університеті.

Оксана Гаврилюк: До речі, друга вища освіта не є законно безоплатною, це тільки на рішення вищих навчальних закладів, і тут Житомирщина показує гарний приклад для інших.

Михайло Шаманов: Я хочу сказати, не вперше чую, що не виходить співпраця між ветеранами і психологами, саме цивільними психологами. Мовляв, я просто це чув про те, що АТОшники вибудовують таку психологічну стіну: “спочатку ти в окопи зі мною сходи, а потім уже ми будемо з тобою розмовляти на рівних”.

Віктор Камлук: Мабуть так воно і є. Я згадую себе 2015 року, я міг різко відповісти на якесь до мене питання з боку цивільної людини, а з тим самим АТОшником я міг говорити на рівних. Я міг йому різко відповісти, якщо він до мене відповідав. Ми між собою знаходимо розмову дуже швидко і…

Оксана Гаврилюк: Це цілий концепт “рівний рівному”, так працюють багато ветеранських організацій у світі, насправді.

Віктор Камлук: За три роки існування нашої громадської організації, сьогодні ми менше проводимо якихось таких заходів типу “приходьте до нас, ми круті, ми зараз щось зробимо” тощо. Уже є колектив, який займається справами, і якщо з'являється АТОвець, учасник бойових дій, у якого є невирішені питання або психологічні, або фізичні, або по роботі, він приходить і говорить: “Мені вас порекомендували, я про вас чув, я хочу…”

Не ми їх шукаємо, а вони нас шукають, і тоді у нас все вдається. На сьогодні у нас класні зв'язки. У кого немає роботи, ми можемо допомогти, відрекомендувати, отримати роботу по Житомиру. Сьогодні ми співпрацюємо з волонтерськими та іншими громадськими організаціями в інших регіонах - у Закарпатті, Херсонській області, де можна відпочити сім'ями на морі або в горах. Сьогодні ми допомагаємо і відправляємо на фізичну реабілітацію хлопців, хто потребує, за кордон через наших друзів тощо.

Оксана Гаврилюк: Скажи, перш ніж перейдемо до Дому ветеранів, я думаю, що багатьох слухачів цікавить, що це таке: я про акумуляцію всіх цих ваших ініціатив. Розкажи про ветеранський бізнес, про цю будівельну спілку, яку ви створили, і про ветеранське СТО, де працюють і ветерани, і інші житомиряни, будь ласка.

Віктор Камлук: Добре.

Оксана Гаврилюк: Просто дуже класна ініціатива і важливо поділитися нею з усіма.

Віктор Камлук: Якось так склалося, що повернувшись звідти і зібравшись колективом, який є сьогодні (у нас ніхто не змінився, тільки додаються люди), ми самі для себе взяли за правило, що нам ніхто нічого не винен, і ми нікому нічого не винні. Є у нас такий девіз: “Тільки ми визначаємо свої можливості і свої потреби”. І якщо ми щось плануємо, то ми беремося і робимо це. Громадська організація, яка би вона крута не була, які би не підписала гранти, вона повинна якось за щось існувати, має бути її бюджет. Усі розуміють: або організація лягає під якусь політичну партію, яка її спонсорує; або знаходить, звідки треба брати ті кошти.

Оксана Гаврилюк: А хто підтримав житомирських ветеранів?

Віктор Камлук: На самому початку якось так вдалося, що перший рік ми на своєму ентузіазмі, за свій кошт, самі. У кожного є якийсь невеличкий бізнес, з якого можна взяти. Розуміючи те, що ми хочемо далі жити, розвиватися і не закидати те, що ми виростили, а його найбільше розвивати; ми зрозуміли, що треба звідкись брати ті кошти. І одна з ідей була - створити соціально відповідальний бізнес. Всі бізнеси, які ми створюємо, ми визначили правило: десять відсотків іде у благодійний фонд на те, щоби ми могли допомагати, знімати офіс, мати бухгалтера, адміністрацію тощо. На сьогодні у нас є житлово-будівельний кооператив, який будує багатоповерховий будинок, у нас уже практично запущена на 99% СТО, станція технічного обслуговування.

Оксана Гаврилюк: Можна я додам: СТО керує начальник зв'язку командування десантних військ Ігор Лосюк. Вітання, якщо він нас чує.

Віктор Камлук: Так, Ігорю, привіт. Насправді у нас більшість, всі ветерани АТО. Ми згадали Ігоря, полковник тощо. Чому полковник? Тому що офіцери вже мають якийсь досвід, вони активні, мають активну життєву позицію і не хочуть піти на пенсію і жити за пенсію, вони хочуть себе реалізовувати.

Оксана Гаврилюк: Та вони не те що не хочуть іти, я тут додам, вони круті працівники, мотивовані; вони отримали окремі здібності в екстремальних умовах, вони дуже класні. Тому вони і керівники, і менеджери дуже круті, тому і вдається у них бізнес якісно. Так більше того - вони ж підтягують всіх ветеранів іще з регіону, запрошують їх на роботу і допомагають їм, це дуже важливо.

Віктор Камлук: Насправді ми підтримуємо класні зв'язки з регіонами, багато хлопців не у Житомирі, а у районах, отримавши земельні ділянки, об'єдналися цілими полями, їх засаджують, вирощують бичків, свиней, мають свої ферми, мають свої теплиці… Можна довго ходити і кричати: "Зрада, все погано", а можна просто закатати рукава і щось робити.

Слухач: От ви кажете, що “війна за землю” і все таке. А якщо подивитися на карту: праворуч 22 мільйони квадратних кілометрів, і там всього 140-150 мільйонів. А ліворуч якихось два-три мільйони квадратних кілометрів і мільярд населення. То чого пертися так туди вліво, якщо дивитися по карті, якщо можна дружно і красиво жити справа?

Михайло Шаманов: Що ви маєте на увазі? Конкретне запитання.

Слухач: Навіщо воювати проти Росії?

Михайло Шаманов: Мене іноді дивують слухачі. Таке враження, що ми воюємо проти Росії, а не росіяни проти нас.

Оксана Гаврилюк: Дійсно. Я думаю, що Віктор відповість, за що він воював на війні, і ми продовжимо говорити уже про Дім ветерана.

Віктор Камлук: 2014 року ми були дуже близько до території Російської Федерації, буквально за три кілометри, у Степанівці, чотири кілометри, але ми точно на їх територію не заходили. А от вони заходили, і я особисто бачив, хто туди заходив: там були саме війська регулярної армії Російської Федерації.

Оксана Гаврилюк: З цим зрозуміло.

Александр, Днепр: Хочу отреагировать тому, который говорил "не воюйте с Россией". Действительно, оккупант топчет нашу землю, российский оккупант. Мы на своей земле и иногда еще раздаются такие: "А вы же тоже стреляете!". Да мы, елки-палки, на своей земле, и мы будем и оружием, и зубами, и чем угодно защищать свою землю и гнать оккупанта. Я просто удивляюсь, откуда берутся такие граждане. А вам желаю успехов, желаю здоровья и совместно, чтобы мы не просто… Вот кричат: "Мир, остановите войну"! Да нам не просто “остановите войну”, нам что, капитулировать? Нам победа нужна, потому что не мы, а фашистская Россия начала это все. А нам нужна победа. Еще раз всего вам самого доброго.

Михайло Шаманов: Дякуємо вам дуже.

Оксана Гаврилюк: Дякуємо вам величезне. Вікторе, дуже важливо, я дуже хочу, щоби почули радіослухачі про цю прекрасну ініціативу створення Дому ветеранів у Житомирі. Розкажи, чому вас зацікавила ця ідея і чому важливо акумулювати, об'єднати всі ці ініціативи, які на сьогодні, можливо, трошки розпорошені на рівні Житомира і Житомирської області. Щоби ветерани знали, куди їм іти, де отримати допомогу, можливо отримати нові можливості.

Віктор Камлук: Скажу. Дім ветерана - це те, що мало би об'єднати самих ветеранів, прийти і спробувати змінитися самим. За ці три роки, як громадська організація існувала, у нас було дуже багато ідей по реабілітації фізичній, психологічній, економічній, політичній, усілякій різній реабілітації. Нам мабуть не вистачало ресурсу, в першу чергу людського, який би міг зайнятися цими питаннями.

Оксана Гаврилюк: Хто там має працювати, почни з того, хто має працювати, розкажи.

Віктор Камлук: В Домі ветерана мають працювати самі ветерани, в першу чергу.

Оксана Гаврилюк: Це про те що говорив Михайло - “рівний рівному”.

Віктор Камлук: “Рівний рівному”, в першу чергу ветерани. І на сьогодні уже є майже сформований колектив, який це буде робити.

Оксана Гаврилюк: Хто це?

Віктор Камлук: В першу чергу - це відома на всю Україну волонтер Юлія Толмачова, це ветеран, герой з 30-ї бригади; боєць Олександр Швецов, який утратив кінцівку.

Оксана Гаврилюк: Він спортсмен, так, якщо я не помиляюся, учасник Інвіктуса?

Віктор Камлук: Так, він учасник, вже зараз став спортсменом-ветераном. Це і Максим Ступенков, інвалід другої групи, боєць 95-ї бригади; це і Едуард Мальований, боєць добровольчого батальйону Київська Русь, який є інвалідом другої групи, але відновив себе сьогодні, пройшов курси масажу і спілкується, бере активну участь у громадському та ветеранському русі. Це і волонтер Анна Пєляєва, та це і ми, ми ж там також будемо, будемо проводити.

На сьогодні Дім ветерана може стати хабом - модне слово, - куди будуть приходити ветерани не просто прийти поспілкуватися, а з сім'ями, де зможуть реалізувати свої проекти, де зможуть чомусь навчитися, і де зможуть побачити, що є ветерани, які не бухають, які займаються своєю справою, активні, хочуть допомагати один одному. І поки нам йдуть назустріч місцеві органи влади, поки нам йдуть назустріч бізнесмени, поки у нас є таке бажання це зробити, ми то мусимо зробити.

Оксана Гаврилюк: До речі це дуже цікава тема, я трошки проанонсую, що 22-23 серпня у Києві буде відбуватися Міжнародний ветеранський форум, куди приїдуть зокрема ветерани з Америки, зі Сполучених Штатів. І ми коли запрошували їх і говорили про їх участь, нас дуже цікавила їх практика створення таких домів ветеранів у Сполучених Штатах, тому що вони досить активно практикують такі ветеранські простори. І буде цікаво почути, тому що однозначно такі проекти треба поширювати всією Україною, я сподіваюся, що потім це вже буде відбуватися на державному рівні, а не з залученням всіх, кого тільки можливо.

Віктор Камлук: Сьогодні є певний образ АТОшника, який звільнився, багато негативних ситуацій. І Дім ветерана має це змінити, має показати, що АТОшники, АТОвці, ветерани, які повернулися - це не тільки люди, які пройшли війну, а це люди, які формують майбутнє України, які мали би її формувати. Це і бізнесмени, це і вчителі, інтелігенція. У нас дуже багато з тих, хто повернувся, пишуть книжки; тих, хто починає реалізовувати себе у творчості - малюють картини; це і ті, хто пішли у спорт; навчають дітей, військово-патріотичне виховання дітей, так само той наш клуб. Це люди, з яких треба брати приклад.

 Михайло Шаманов: Я до речі чув, ви все щойно перерахували, але не згадали про політику. Наскільки я розумію, є така думка: щоби змінити щось у країні, треба щоби ветерани, зокрема, йшли у політику і змінювали це там.

Віктор Камлук: Для мене це болюче питання, я не хочу сам ніяким чином йти в політику. Я сьогодні, на жаль, мабуть не бачу тієї політичної сили, з якою ми хотіли би мати справу.

Михайло Шаманов: А створити нову?

Віктор Камлук: Створити нову у нас не вистачає поки що ресурсу.

Олексій, Ужгород: Хочу сказати, що ті, хто пройшли війну (а це не АТО, бо АТО - це два-три дні; це війна), у них загострене відчуття справедливості, і якраз вони даремно не йдуть у політику, бо це еліта, оце - еліта. Не та, яка кидає воюючу армію і летить десь на острови або іде на канікули тричі на рік і відпочиває, а треба би було їм в окопах посидіти два-три місяці, тоді би вони добре працювали, у них би вистачало часу для того, щоби приймати закони. А вашого гостя я вітаю, і тих, хто пройшов це пекло, вітаю, хай їм щастить.

Михайло Шаманов: Дякуємо вам дуже за дзвінок.

Оксана Гаврилюк: Дякуємо величезне. Можливо я тут відповім, додам. Не з приводу політики, а з приводу того, що справді, ветерани мають працювати в органах державної влади. Багато зараз говорять про створення Міністерства у справах ветеранів, і ось буквально завтра завершується перший випуск ветеранів, які забажали навчатися на курсах, що готують до вступу на державну службу. Це буде дуже цікаво. Перші 50 осіб, які сказали: “Окей, ми готові щось змінювати у державі, готові працювати в майбутньому міністерстві”. Тому такий варіант теж, чому ні.

Михайло Шаманов: Хочу запитати пана Віктора про цю унікальну для Житомирщини формулу вирішення квартирного питання ветеранів.

Віктор Камлук: Я не знаю, чи унікальна ця формула…

Оксана Гаврилюк: Унікальна-унікальна.

Віктор Камлук: Хай буде так. 2016 року, коли ми уже рік як громадська організація працювали, ми визначили для себе ще одну велику проблему: що багато офіцерів, багато військовослужбовців не забезпечені житлом взагалі ніяк. Тим більше, у Житомирі дислокується 95-та бригада і ще декілька частин. Я сам з 1999 року на черзі стою і нічого не будується, не купуються квартири для військових. Одна із можливостей вирішення цього питання, яку ми для себе вирішили - це спробувати отримати земельну ділянку і самим побудувати там будинок. На сьогодні можу сказати, що нам це вдалося. Будинок можливо не настільки великий, як би ми того хотіли…

Оксана Гаврилюк: Скільки сімей?

Віктор Камлук: Це однопід'їзний дев'ятиповерховий будинок, там 17 сімей учасників бойових дій, у котрих взагалі немає квадратного метра приватизованого чи власного житла, ні у них, ні у членів їх сім'ї. Вони зуміли купити за ціною нижче собівартості у цьому будинку. Будинок зараз якраз уже завершується.

Михайло Шаманов: І завершується наша програма. Шкода, що так мало вдалося поговорити

«Ветерани.UA»