ГоловнаРух ветеранівВолонтерство100 днів полону волонтера Кононова

100 днів полону волонтера Кононова

764Волонтер Олександр Кононов, допомагаючи влітку спекотного 2014-го військовим, потрапив у полон до бойовиків. Вирвавшись звідти та оселившись на Житомирщині, чоловік відкрив власну ферму «Сири Санича» та, попри погрози бойовиків, продовжує допомагати військовим

            «Сири Санича» — таку назву має невеличка ферма в селі Десятини на Житомирщині, яку разом із другом Віталієм заснував Олександр Кононов

            Олександр народився і жив у Сєверодонецьку, він — інвалід першої групи. Інвалідність отримав 12 років тому, коли працював на лісопилці, випадково потрапивши в небезпечний агрегат. Олександра мало не перерізало навпіл, але він залишився живим, хоча втратив праву руку і ліву ногу. Попри те живе активно й надихає своїм прикладом інших.

            Мешканець Луганщини, який допомагав українським військовикам на блокпостах улітку 2014 року, переїхав жити в маленьке село Десятини на Житомирщині та разом із другом відкрив там козячу ферму. Тепер чоловік, що провів 100 днів у полоні в проросійських найманців, виготовляє домашній сир і продовжує допомагати військовим. Лише минулого тижня він передав військовим у Щастя бринзу та молочні продукти. А минулого року приблизно 50% продукції відвіз на передову, на полігони та в дитячі будинки.

ЧИТАЙТЕ:  Херсонський дядя Гриша, якого знає вся Україна (фото)

            Коли в Сєверодонецьку почалася «ЛНРія», там одночасно з’явилися незрозумілі люди і раптово зникла влада. Олександр згадує про події тих часів так: «Спочатку була ідентифікація того, чим для мене є Україна. Практично все моє оточення і знайомі підтримали «ЛНР». Я їх називаю «люди, яких убив телевізор».

Переломним моментом для Олександра стало збиття терористами військово-транспортного літака Іл-76 з українськими десантниками в аеропорту «Луганськ». Це було останньою краплею. Відтоді Олександр разом із дружиною перейшли до активних дій.

            — Мій друг Віталій з Іршанська тоді возив допомогу одному з добровольчих батальйонів. Перше, що ми зробили, зібрали вдома все, що могло допомогти хлопцям на передовій, — згадує Олександр.

Потім він знайшов однодумців, які зібрали гроші та закупили необхідні медикаменти.

Олександр із друзями почав їздити туди, де перебували українські воїни, але мало хто з волонтерів міг до них дістатися.

            — Тоді було таке умовне розмежування, що було досить важко зрозуміти, де знаходяться наші підрозділи, а де — сепари. Так ми одного разу випадково заїхали прямісінько на сепарський блокпост, — розповідає волонтер.

Того липневого дня 2014 року автівку Олександра зупинили бойовики. Зазирнули всередину і побачили там ліки, два українські прапори, бронежилети, два телефони, фотоапарат.

            — Вони визвали когось телефоном. Приїхав чоловік, який назвався фахівцем по роботі з полоненими. Я відповів йому, що не є полоненим, а в такий бандитський спосіб мене затримав невідомо хто. Він тоді сказав: «Коли так, я можу зробити з тобою що завгодно». Витяг з кобури пістолет, приставив його до мого лоба, пересмикнув і натис на гачок. Але нічого не сталося. Пістолет був незаряджений… — згадує Олександр.

            — Посміхнувшись, бойовик дістав з кишені обойму, перезарядив і знову вистрелив, але відвів пістолет від чола, тож куля просвистіла повз вухо. Потім було ще кілька пострілів, один з яких мене зачепив. За цим дружину посадили на якийсь ящик, вдягнули їй пакет на голову і почали душити. Мене били і змушували на це дивитися, — розповідає Олександр.

Після знущань дружину запроторили в камеру, а за дві години туди ж кинули й Олександра.

            — То був Ленінський РУВС у Луганському. Там нас протримали місяць, а згодом перевели до облдерж-адміністрації. Раз у два тижні проводили допит. Під час першого приїхали російські грушники чи феесбешники. Серед них була і жінка-психолог. Я тільки чув їхні голоси, дивитися на них забороняли. Наскільки я розумію, тоді вони ще не знали, що з нами робити, були спроби нас завербувати, — каже Олександр.

Чоловік згадує, як сепаратисти змушували його зістригти «бандерівський» чуб.

            — За день до того, як потрапив у полон, хлопці мені зробили таку патріотичну зачіску. Тож вона дратувала бойовиків. Але я твердо відповів, що не буду того чуба стригти, допоки сил вистачить, — розповідає Кононов. І носить козацький чуб уже третій рік поспіль.

Продовжуючи тему полону, Олександр розповів, що перший місяць сидів у камері сам, а згодом у приміщенні площею 16 квадратів містилося аж 40 людей — чоловіки і жінки.

         — У полоні дружина якось запитала мене, в чому різниця між словами «побєда» і «перемога». Спочатку я сказав, що ніякої, а згодом зрозумів і відповів, що «побєда» — це те, що відбувається після біди, а «перемога» означає переможну ходу, від слова «пересилити», — каже чоловік.

ЧИТАЙТЕ:  Жінка-доброволець про реабілітацію після війни: "Думала, що не така, як усі"

            Його дружину Вікторію в полоні змусили займатися прибиранням комендатури. Їй дивом вдалося познайомитися з людьми, які займаються обміном полонених. При обміні вони долучили родину до військових і звільнили. Якось, прибираючи приміщення, Віка знайшла на підлозі розстелений величезний прапор України. Вона його сховала в камері, а при звільненні забрала. Зараз цей прапор знаходиться в Національному музеї історії України.

            Ще Олександр радий, що в нього з’явилося чимало знайомих, які у його списку проходять під грифом «сиділи разом у полоні ЛНР».

            Зі стоденної неволі подружжя звільнили у жовтні 2014 року. Після всіх подій чоловік ще рік жив удома, а згодом на запрошення товариша Віталія переїхав у Десятини.

Під час переїзду чоловік забрав із Сєверодонецька дев’ять кіз і шістьох овець.

            — Пам’ятаю, як мене зупинили на блокпосту і запитали, що ми веземо, а я жартома відповів, що везу переселенок,розповідає Олександр. — «Сири Санича» — це справа, яку ми відкрили разом із моїм другом Віталієм. Десятини обрали тому, що це депресивне і вмираюче село з дивовижними місцями для випасу кіз. І я хочу зробити зону комфорту, чистоти і порядку не лише в своєму дворі, а й у селі, області, а згодом — у країні.

            На сьогодні на фермі вже близько сотні кіз, півтора десятків овець і приблизно стільки ж ягнят. Також є близько сотні козенят. Олександр уже опрацював технологію, за якою виготовляє сири.

Нещодавно Кононов виграв грант на придбання обладнання для ферми.

         — Я не розумію людей, які кажуть, що немає роботи, і не знають, куди спрямувати свої зусилля. Мені сьогодні не вистачає приблизно 999 рук і ніг, і для кожної з них я знайшов би роботу, — зазначає Олександр. 

Олена Круглєня        "Народна Армія"     «Ветерани.UA»