ГоловнаВійнаАналітикаДень Незалежності України. На шляху випробувань...

День Незалежності України. На шляху випробувань...

304До 26-ї річниці відновлення незалежності України її ровесники та експерти — про втрачені та майбутні шанси для країни

         Війна, яку сьогодні переживає Україна через російську агресію, — це трагічний метод прискореного дозрівання народу і відплата за попередні помилки. Тисячі смертей і втрати територіальної цілісності можна було уникнути, якби скористалися можливостями після розпаду СРСР.

За словами першого президента відновленої держави Україна Леоніда Кравчука, події московського ГКЧП (українською — ДКНС) прискорили проголошення, хоча по факту правильніше говорити — відновлення, незалежності України 24 серпня 1991 р. Не будемо забувати і про те, що ще 16 липня 1990 р. була проголошена Декларація держаного суверенітету України.

306            Далі почалося самостійне плавання: з одного боку, країна опинилася сам на сам із «купою» проблем, які потрібно було вирішувати, а з іншого — це був шанс, за який боролися століттями багато поколінь українців, віддаючи свої життя, самим будувати майбутнє держави. Чому ми не змогли його використати, як, наприклад, ті ж країни Балтії, які на сьогодні є членами Євросоюзу і НАТО? Тому що вони змогли доручити розбудову своїх держав — державникам, і навіть якщо таких не було на той час всередині їхніх країн, вони запрошували «своїх» із Заходу. В Україні до цього не були готові. На відміну від балтійських суспільств, наше було більш ураженим — постколоніальним і постгеноцидним.

            Проте у нас все одно була невелика можливість пройти між Сціллою і Харибдою, зробити ставку на потрібних людей (їх було мало, але вони були). Однак ми пішли хибним шляхом. На 25-річчя Незалежності в статті «Від Київської Русі — до європейської України!» (видання «День», № 150 за 22 серпня 2016 р.) ми детально відповіли на питання: якими були етапи знищення українського шансу. Якщо стисло, то на зорі незалежності тодішні діячі стояли далеко не на державницьких позиціях. Саме в 1990-ті були закладені або отримали розвиток: клановість, корупція, кумівство, знищення опонентів, залучення «російського впливу»...

            І якщо за часів досить короткого президентства Леоніда Кравчука шанси ще залишалися (при всіх проблемах, саме він зробив внесок у здобуття незалежності, заборонив Компартію і запобіг політичній кризі через дострокові президентські вибори в 1994 р.), то за часів президентства Леоніда Кучми була остаточно сформована система із переліченими вище хворобами. Тому не дивно, що коли Кучма захотів залишитися на третій термін (не вдалося) і просунути Януковича, повстав помаранчевий Майдан. Далі вже були втрачені шанси часів президентства Ющенка (правда, міни уповільненої дії для нього були закладені ще під час круглого столу в 2004-му Кучмою і його другом Кваснєвським), який так і не спромігся привнести нові правила в українську політику.

298            Ним і скористалися Янукович та його покровителі в Москві. Прихід до влади «донецьких» Кремль фактично використав для активної підготовки війни проти України. Перед цим вони ще використали порив українського суспільства, спровокувавши кривавий Євромайдан (це була частина спецоперації). І коли сьогодні запитуєш у політиків чи експертів: а як так сталося, що перший Майдан виступив проти Кучми, а після другого він знову виявився «при делах» (представляє Україну в Мінську), то правильну відповідь не почуєш. Орієнтуються лише одиниці.

            Насправді, це свідчить про те, що ми досі перебуваємо на хибному шляху, яким пішли у 1990-х. Не змінили систему ні перший, ні другий майдани. Президентство Петра Порошенка з точки зору виголошення правильних слів і започаткування реформ здебільше носить символічний і косметичний характер. А ті суттєві зрушення, які ми спостерігаємо в Збройних силах або у зближенні із Заходом, є результатом боротьби суспільства та вимогою часу і обставин. У хибному шляху ми зайшли настільки далеко, що легко зіскочити з нього вже не вдасться. Вирулювати доводиться через великі випробування.

            Ми опитали ровесників незалежності. Що для вас незалежність України, враховуючи, що ви є ровесниками відновлення нашої державної самостійності? Чи стала Україна за 26 років справді незалежною країною? Чому, на вашу думку, Україна вчасно не скористалася своїми шансами і опинилася у стані війни, хоча дійсно поруч маємо агресивного сусіда? Що б ви змінили? Частково адресували ми ці запитання і до відомих експертів.

«НАЙБІЛЬШЕ ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ НАШІ ЛЮДИ ПОЗБУЛИСЯ РАБСЬКОЇ ПСИХОЛОГІЇ»

            Микола Собуцький, депутат Луцької міської ради, народився 2 січня 1991 року, тому каже, що встиг ще пожити при радянській владі. Закінчив історичний факультет Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, його вибір був визначений життям. Поле у селі Коршів під Луцьком, яке належить родині Собуцьких, знаходилося поруч із древнім городищем. Микола дитиною грався, як виявилося, артефактами, які виорювали на їхній землі, опісля зібрав колекцію цих знахідок, які оцінив заїжджий археолог і запропонував йому допомагати у розкопках. В університеті він мав вільне відвідування, бо вже працював у археологічних експедиціях.

            Хто міг подумати, що через багато років Микола з групою волонтерів із Волині поїде у складі гуманітарної місії «Чорний тюльпан» на схід України, де розшукуватиме вже не артефакти, а останки загиблих у цій неоголошеній війні: як українських військових, так і тих, котрі воювали на іншому боці... Більше року провів він у «Чорному тюльпані». Собуцький був і чи не найяскравішим обличчям луцького Євромайдану. Увесь цей попередній досвід — революційний і воєнний — закономірно привів його в політику. Він став депутатом Луцької міської ради, але так і боявся висловлювати власну думку, а не ту, якої вимагає партійна дисципліна. Нині він почав співпрацювати з організацією «Госпітальєри», збирається працювати водієм-асистентом у зоні так званого АТО.

ЧИТАЙТЕ:  За три роки існування "Госпітальєри" вивезли з-під вогню дві з половиною тисячі поранених…

301            — Особливих почуттів з приводу того, що я народився у рік, коли Україна здобула незалежність, не відчував і не відчуваю. Тому що ці 26 років ми насправді не були незалежними. Незалежність отримана на папері, отримана досить легко, тому і не цінується. За неї ще треба боротися і боротися. Але я відчуваю гордість за людей, які виборюють незалежність Україні. Це вони у 2014 році пішли добровольцями на фронт, пішли за Україну, а не за пільги, за землю, бо тоді ще ніхто не міг знати, чи взагалі виживе, вже не кажучи про якісь матеріальні блага. Про них не думали. Думали про державу. Наша біда у наявності агресивного сусіда, а маючи і уряд, і Верховну Раду, які не є незалежними, ми приречені виборювати незалежність саме таким чином. Воювати з окупантом, з агресором.

            Євромайдан ще не завершено. Ми ж бачимо, хто опинився при владі, як одні олігархи воюють з іншими, і для усіх них Україна є лише географічною територією, а не державою. Тому у нас одні дуже багаті, а інші, й їх немало, непристойно бідні. У нас не вихований середній клас, він не має підтримки. Я скажу по своєму селу. Коли знищили колгоспи і роздали людям земельні паї, то дуже багато селян були психологічно просто не готові до цього. Кілька поколінь (дід, батько, син) звикли ходити в колгосп, щось там вкрасти для себе, випити... А земля вимагає великої праці. Землю отримали — а техніку для її обробки не мали за що придбати. Тому й віддали свої паї олігархам, і на своїй землі працюють на них, як раби. Найбільше мені хочеться, щоб наші люди позбулися своєї рабської психології.

«НАШ СВІТАНОК СЕРЕД НАЙТЕМНІШОЇ НОЧІ ЩЕ ПОПЕРЕДУ»

            Олександр Федоришен, керівник Центру історії Вінниці, голова ГО «Спільнота «Iсторія Вінниці»:

            — Я не пам’ятаю день 24 серпня 1991 року, бо на той момент був чотиримісячним немовлям. Але поєднання власної «точки відліку» із загальнодержавною подією відновлення незалежності України завжди дозволяло робити певні висновки щодо нашої колективної зрілості. Незалежність для мене — це перш за все пам’ять про тих, хто століттями її виборював. До речі, цього року ми маємо 25 років від дня надважливої і незаслужено забутої церемонії — передачі повноважень президента УНР у вигнанні Миколи Плав’юка обраному українцями Президенту Леоніду Кравчуку. Себто ще у 1992-му ми декларували нерозривний зв’язок Першої Республіки із сьогоденням.

305            Жаль, що надалі все навернулося до пост-совка, зрушити котрий ми змогли лишень у 2014-му. Ціна цього «отямлення» — кров наших співвітчизників та агресія Російської Федерації. Але ми змінюємося на краще, швидкими темпами. У нас є унікальна здатність до самоорганізації, випрацювана віками у статусі «брами Європи». Це дозволяє мені як історику прогнозувати, що наш світанок серед найтемнішої ночі ще попереду. У наступні 25 років Україна зобов’язана перетворитися на, щонайменше, потужного суб’єкта регіональної політики Балтійсько-Чорноморського регіону, маючи збалансовану економіку та унікальну культуру, яка вже зараз приваблює світ.

ЧИТАЙТЕ:  Вкрадена історія. На Росії забули, кого хрестив князь Володимир

«БЕЗ ВЛАСНОЇ ІНІЦІАТИВИ НІЧОГО НЕ РУШИТЬ ІЗ МІСЦЯ»

            Світлана Ярова, депутат Вінницької міської ради, учасник проекту уряду Японії «Корабель молодих лідерів світу», громадський активіст:

            — Бути ровесницею незалежності завжди було для мене почесно і символічно, бо мій вік і стан відображають молодість та свідомість перетворень. 26 років — це такий час, коли молода людина мала б уже знайти себе, вибрати свій вектор у житті й рухатися до заданої цілі. Словом, 26 — це час, коли є сили, потреба і можливість працювати, не покладаючи рук. Так і наша країна зараз — на етапі перетворень та становлення себе як незалежного гравця на карті світу.

            Українці вже скористалися шансом відстояти свою незалежність і не раз. Але 2014 рік став останньою кривавою краплею. Згадайте, тема української боротьби за незалежність протягом півроку не сходила з екранів світових ЗМІ. І зараз амбасадори й іміджмейкери України у світі постійно борються зі стереотипом, що Україна — це не десь за Росією, а вона окрема суверенна держава в центрі Європи, з європейськими баченнями та глибокою стародавньою культурою. Це я відчула цього року, коли представляла Україну на проекті «Корабель молодих лідерів світу» (SWY). Зараз ми шукаємо кошти на те, щоб цієї осені відправити хоча б двох людей на Генеральну асамблею проекту SWY, щоб вони представили Україну на міжнародній арені серед усіх країн — учасників SWY. А особливо перед Росією, яка делегує велику кількість членів, оскільки їхня участь фінансується на рівні держави.

            Якщо говорити про зміни, то кожен має починати з себе. Я постійно чую нарікання на нашу країну від громадян — при першому виклику і задачах, пов’язаних із системою правил чи законодавством, в якому ми зараз живемо. Так, ми рухаємося до спрощення процедур, прагнемо до підвищення комфорту життя. Але це складно робити, коли збираються «однодумці», які за першої нагоди починають нарікати на «все і вся». Візьми і зроби! От я вінничанка, я люблю своє місто, я не поїхала в Польщу чи Швейцарію, а пішла на вибори і залишилася в рідному місті, щоб його розвивати. Так, складно, так, буває криво, але замість того, щоб критикувати, краще порадьте, самоорганізуйтеся, покажіть приклад. Так, у всіх є свої обов’язки, але дуже важливо розуміти, що без власної ініціативи нічого не рушиться з місця. Треба орієнтуватися на результат, а не чекати, що хтось зробить все за мене!

«МИ НЕ ВМІЄМО БУТИ ДЕМОКРАТАМИ. АЛЕ ВЧИМОСЯ»

            Iнна Зелена, співробітник управління громадських зав’язків Херсонської міської ради:

            — Завжди вважала, що мені пощастило, бо я не пам’ятаю всіх цих «прєлєстєй комунізму», про які говорять старші люди: дешева ковбаса, «справжнє морозиво», сироп з одної склянки. Я народилася, і в мене вже була моя країна — з усіма перевагами і недоліками. І з самого дитинства я знала, що хочу жити саме тут, бачити, як вона міцніє, зробити у її розвиток свій внесок.

            Не думаю, що ми стали повністю незалежними. Можливо, тому що Україна ще дуже молода як окрема держава. 26 років незалежності — не такий вже й довгий шлях. Нас ще тримає колоніальне минуле, ми не навчені самостійності і не вміємо бути демократами. Але ми вчимося. Доказ тому, звісно ж, Революція Гідності.

            Окрім того, надзвичайно популярною є сьогодні рідна мова, чого раніше у Херсоні, наприклад, не було. Це дуже важливо: молоді люди свідомо обирають українську, вчать мові своїх дітей. Це один із націєтворчих і державотворчих компонентів.

Так само радує велика кількість волонтерів, активних громадських організацій, розумної креативної молоді, з якими доводиться співпрацювати або просто захоплюватися їхніми талантами.

            Сьогодні Україна платить велику ціну за своє перетворення. Але змінюється. Нам складно дається сприйняття власної свободи саме через те, що в історичному плані ми довгий час були підпорядковані Радянському Союзу. Ця звичка, що є якась рука, яка постійно вказує нам, що робити. В цьому, напевно, й криза, яка виникла вже після Революції Гідності. Ми піднялися, заявили про право бути самостійними, готовими відстоювати свої права з дерев’яними щитами проти вогнепальної зброї, заявили про те, що ми заслуговуємо на кращу владу. Втім, контроль за владою, яка прийшла на зміну старій, нам дається набагато важче. Саме низька якість правлячого класу всі роки незалежності, на мою думку, призвела до значних зовнішніх боргів, втрати частини територій, війни на сході, корупції. І сьогодні у нас є проблеми із прогнозуванням та стратегією майбутнього.

            Я хочу, щоб усі зміни ми починали із себе. Ми — ті, хто народився вже у роки незалежної держави. Нам дано творити історію. Маємо вчитися, розвивати країну, робити її сильною в гуманітарному та науково-технічному плані. І пам’ятати, що іншої держави в нас немає. Без пафосу. Нас не чекають в інших країнах. Не думайте навіть, як наші батьки, про те, в якій країні будуть жити їхні діти. Ми маємо зробити так, щоб добре жилося нам уже зараз.

ЧИТАЙТЕ:  Більшовиків українські селяни вважали лютими ворогами

303«УКРАЇНА МАЄ РОЗВИВАТИ СВОЮ САМОСТІЙНІСТЬ У ВСІХ СФЕРАХ — ВІД ЕНЕРГЕТИЧНОЇ ДО КУЛЬТУРНОЇ...»

            Аля Логінова, працює у відділі аналітики та адвокації Кіровоградського обласного відділення ВБО «Всеукраїнська мережа ЛЖВ», займається захистом прав людей, хворих на ВІЛ та паліативних хворих, здійснює моніторинг публічних закупівель лікарень міста та області через систему Prozorro.

            — Для мене Незалежність, як новий відлік часу, як 12-та година на циферблаті, після якої починається нова доба, як початок виклику і ціла вічність попереду, щоб зробити щось хороше... Абсолютно правильно визначена емоція, яку я відчуваю — гордість. Більше відчуття окриленості та натхнення, а також вдячності до наших предків, завдяки яким ми маємо можливість будувати нашу власну країну. Думаю, що за 26 років Україна не стала повністю незалежною, і було б нечесно стверджувати інше. Але що таке 26 років для циклу життя цілої країни, а тим паче для вічності?..

            Наші відносини з Росією будувалися протягом дуже довгого періоду, і, навіть розуміючи настрої з «того боку», ще п’ять років тому ніхто й уявити не міг, що ці відносини можна зруйнувати таким ганебним і жахливим способом. Попри це я вважаю, що Україна, розірвавши відносини з РФ, має всі шанси для розвитку. І це відповідальність молодого покоління — скористатися цими шансами. Використовуючи всі методи і важелі впливу на нинішню та майбутню владу, від якої залежить прийняття офіційних рішень. Та навіть на неофіційному рівні ми можемо теж багато...

            Якби моя воля — я зробила б усе, щоб припинити війну на сході, повернула б годинник назад — врятувала тих, хто заплатив життям за нашу Незалежність. Але як би я це все робила? Дуже складно зараз про це говорити. Після того, мабуть, ініціювала справжню люстрацію, а не на папері. Зміна влади неминуча, особливо на місцях потрібно створювати нову систему управління. Україна має розвивати свою самостійність в усіх сферах — від енергетичної до культурної...

ЧИТАЙТЕ:  Спогади іноземця: 12 причин провести відпустку в Україні…

302«НАМ ТРЕБА ВЧИТИСЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ»

            Iгор Кабаненко, адмірал, колишній перший заступник начальника Генштабу ЗС України:

            — Багато факторів впливало на формування системи безпеки і оборони України. В різні часи вони були різними, інколи — діаметрально протилежними з руйнуванням того, що вже було створено і відходом назад. Але, на мій погляд, основний фактор був пов’язаний із впливом політиків і політики. Саме політики переконували: Україна — миролюбна держава, і нам нічого не загрожує. Тобто теза миролюбності чомусь була прив’язана до нелогічної і необґрунтованої тези відсутності загроз. Уже в перші роки незалежності величезний військовий потенціал України почав скорочувалися. В різних інтерпретаціях скорочення (оптимізація, реформування та ін.) Україна рухалася усі 26 років. Тому з року в рік політики визначали параметри скорочення чисельності Збройних сил України, голосували за вкрай недостатній оборонний бюджет, якого хронічно не вистачало на мінімальні потреби військ (сил) — були роки, коли на бойову підготовку в бюджеті взагалі було визначено нуль гривень. На рубежі століть військові у прямому сенсі цього слова виживали — смішне щодо ринкових умов грошове забезпечення затримували кварталами і півріччями.

            У цілому, військове керівництво було зажате з одного боку — політичними вказівками щодо скорочення військ (сил), з іншого — суттєвими бюджетними обмеженнями. Під час скорочення зі складу Збройних сил виводилося озброєння та військова техніка, які потім розміщувалися на так званих «базах і складах надлишкового і непридатного озброєння та майна», що не належали Збройним силам. Із них військове майно йшло на реалізацію та утилізацію.

            Ситуацію ускладнювала непублічна політика, яка є небезпечним пострадянським феноменом. Пам’ятаю, як у 2010-му в Адміністрації Президента нас примушували відмовитися від спільних заходів із НАТО, погрожували. Жахливі речі, адже за ними не було ні державних інтересів, ні особистої позиції з боку тих, хто вимагав усе це, лише бажання догодити конкретним політикам, що стояли вище. Часто, особливо у 2013 році, політична позиція українського істеблішменту по відношенню до РФ вимальовувалася на інформаційних кліше Кремля: «ми — слов’янські народи-брати», «нас пов’язують історичні коріння» тощо, хоча на практиці з того боку багато чого робилося з точністю до навпаки. Чи впливало це на світоглядну позицію українських військових — риторичне запитання, воно вкрай негативно позначилося на готовності військ (сил) захищати державу під час подій у Криму та початкової фази конфлікту на Донбасі.

            Навіть у таких непростих умовах в доконфліктні роки військові шукали шляхи підтримання боєздатності й бойової готовності військ — неслося бойове чергування, проводилися командно-штабні навчання, польові виходи, польоти авіації й походи кораблів, підтримувалася справність озброєння і військової техніки. Наші військові брали участь у всіх (!) операціях Альянсу, Силах реагування НАТО та Бойових тактичних групах ЄС, в миротворчих операціях ООН, проходили службу в штабах НАТО. Щорічно у Збройних силах України проводилися навчання оперативно-стратегічного рівня.

ЧИТАЙТЕ:  Адмірал Кабаненко: «Не слід забувати… в Москві створена стратегія нової генерації війни, застосованої в Україні і щодо України — гібридної, прихованої і тотальної. І ця війна ще не має ознак завершення»

Водночас стратегічна помилка щодо визначення зовнішньополітичних векторів та зневажливе ставлення до власних Збройних сил призвели до втрати територій у 2014 році.

299            Вважаю, що Україна потребувала і потребує зараз міцного потенціалу для власної оборони — таке геостратегічне положення нашої країни. Останнім часом багато зроблено для зміцнення бойових спроможностей Збройних сил України — це факт. Але чи стали ми зараз реально незалежними як держава — питання не лише військове, навіть значно більше, ніж військове, з огляду на всебічний формат нової генерації війн. У суто військовому контексті цього запитання слід ще багато зробити, бо ряд питань залишаються відкритими та потребують винесення уроків. Одне з них — це морський простір України. Йдеться про виключну морську економічну зону держави, на яку розповсюджується суверенітет України. Для простого порівняння: це територія у майже три рази більша, ніж Крим. Вона містить поклади корисних копалин на морському дні, насамперед газу і нафти, величезні можливості розвитку морегосподарчого комплексу України, портової перевалки, доставки вантажів морем, які у 22 рази дешевші за авіаційні, у 12 — за автомобільні й у 6 разів — за залізничні. Це величезна кількість робочих місць та соціально-економічних аспектів. Слід зазначити, що вже після анексії Криму, користуючись слабкістю військово-морського потенціалу України, Росія захопила активи «Чорноморнафтогазу», родовища біля Одеси і добуває там український газ — близько двох мільярдів кубічних метрів на рік.

            Викликає занепокоєння розвиток ситуації навколо Керченської протоки, де Росія активно будує мостовий перехід. Цей міст суттєво впливає на економіку України, адже його арка обмежує прохід великих суден в порти Маріуполь і Бердянськ. Після її встановлення судна типу Panamax за своїми габаритами не зможуть проходити крізь цей міст, це призведе до скорочення на 25 — 30% обсягів обороту Маріупольського порту. Запроваджене Росією в односторонньому порядку закриття Керченської протоки у серпні-вересні цього року в зв’язку з будівництвом мосту принесуть півмільярдні збитки економіці українського Приазов’я. Все це грубо порушує Конвенцію ООН з морського права, регламенти Міжнародної морської організації та негативно впливатиме на соціально-економічну ситуацію на півночі України. Дестабілізаційні прогнози, на жаль, не додають проактивності до діяльності державних структур України у розв’язанні згаданої проблеми. Водночас слід констатувати: спостереження за розвитком подій буде провокувати найгірші сценарії. Вказане є виключно політико-військовими загрозами, бо тиск на економіку є лише способом дестабілізації ситуації з відкриттям іншій стороні політико-військових можливостей використання її наслідків у рамках нової генерації війн. Один мій гарний товариш, він британець, сказав: «Що люди би зробили, якщо б інша країна перекрила Ла-Манш або Данія перекрила Балтику? У Великобританії це було би негайне відкликання парламенту».

            Нам треба вчитися незалежності. «Ми не можемо», «у нас цього нема» — неправильні фрази. Насправді, ми можемо багато, бо в України є величезний потенціал. Питання в іншому — чому він не реалізується? Бо на початку незалежності усі говорили про «економічне диво», яке обов’язково продемонструє незалежна Україна. Не так багато років тому кожні вісім місяців зі стапелів лише одного кораблебудівного заводу в Миколаєві сходив есмінець, а на іншому будували авіаносці. Але, втративши 70% свого військово-морського потенціалу в Криму за три з половиною роки, Україна не побудувала (не закупила) жодного патрульного катера, який був би зараз у пригоді. Це політики і політика. Незалежність будь-якої країни не вимірюється красивими гаслами, вона формується нацією — єдиною, сильною, живучою. «Ми повинні добитися того, що потрібно, — і тільки тоді ми отримаємо дійсний успіх», — колись сказав Вінстон Черчилль. Золоті слова. Якраз про незалежність України.

«ВЛАДА НЕ БРЕШЕ, КОЛИ ГОВОРИТЬ, ЩО РЕФОРМИ ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ»

            Юрій Щербак, публіцист, дипломат:

            — У світі дуже мало по-справжньому незалежних країн. Адже будь-яка країна, яка вступає в міжнародну організацію чи систему міжнародних договорів, не є повністю незалежною. Великою мірою ця країна залежить від тих положень, які вона підписала. Україна набагато більш незалежна, ніж багато інших країн в світі, й нам не треба посипати голову попелом та кричати, що нами керує Вашингтон. Вважаю, що Вашингтон зараз взагалі ніким не керує. Ми є незалежною країною з певними обмеженнями, з певним лімітом нашої свободи, можливості вибору, тому що ми зараз перебуваємо під тиском, під агресією велетенської злої сили. Ця зла сила не зупиниться навіть після падіння режиму Путіна. Нам треба з цим рахуватися і бути готовими, що тиск і агресія проти нас з боку РФ не припиниться протягом усього століття. Ми знаходимося у великій війні не просто за нашу свободу і незалежність, а за наше право існувати на цій землі. Тому ми повинні великою мірою шанувати, оберігати і покращувати якість нашої держави, яка є єдиним захистом українців у цьому світі. Ніхто інший нас не захистить — ніяка Європа, ні Меркель, ні Макрон, ні Трамп. Тому ми маємо розуміти, що треба покладатися на власні сили.

            За 26 років ми будували принаймні три держави. Перша — продовження УРСР, тобто пострадянську державу з усіма «принадами» правоохоронних органів, які фактично є каральними з часів Дзержинського, з абсолютно несправедливою системою судочинства, з комуністичними залишками ментальності. Ця комуністична ментальність полягала у неприйнятті дискусій зі своїми опонентами. Друга — це дика капіталістична, жорстока дійсність, коли бізнесмени думають, що всі політичні питання, особливо такі делікатні, як національна самосвідомість, можна вирішувати шляхом грошових компромісів. І все це в умовах того, що приватна власність є предметом рейдерських атак. Одним із яскравих представників цього етапу був Янукович, який намагався побудувати цілком бандитську державу. При цьому, зовнішню політику він повністю віддав РФ. Таким чином ми ставали дуже небезпечним об’єктом маніпуляцій з боку Кремля.

307            Третю державу ми почали будувати щойно. Почалася вона від Революції Гідності й війни з РФ. Минуло лише три роки, і ця держава ще дуже слабка, але це нова Україна. Ця Україна має шанс стати європейською країною, має шанс подати заявку на членство в ЄС і НАТО не пізніше 2022 року. Але для цього треба провести величезну роботу. Влада не бреше, коли говорить, що реформи здійснюються. Вони насправді тривають, але повільно. Через 10 років люди помітять, що реформи дійсно відбувалися протягом усього цього часу. Але треба кожному громадянину починати з себе. Не може бути так, що у себе в подвір’ї людина будує рай, а поруч за воротами залишає смітник.

            Я не розумію постановку питання, коли дехто обговорює, чи варто цю країну полишати. Мільйони людей не збираються їхати з України, але не говорять про це, як про якійсь подвиг. В цьому немає ніякого подвигу. Це норма для будь-якого свідомого та порядного громадянина.

         Підготували: Наталія Малімон, «День», Луцьк; Олеся Шуткевич, Вінниця; Іван Антипенко, «День», Херсон; Інна Тільнова, Кропивницький

Іван Капсамун 

«День»           «Ветерани.UA»