ГоловнаВійнаХроніка війниПро жорстокий бій біля Веселої Гори. Ігор Бездух: Я себе не раз запитував, чому тоді загинув не я?...

Про жорстокий бій біля Веселої Гори. Ігор Бездух: Я себе не раз запитував, чому тоді загинув не я?...

534Середнього зросту, міцний – ніщо у цьому чоловікові не видає людини, яка пройшла справжнє пекло і у напівпритомному стані через поранення змогла на БТРі прорвати лінію ворога, котрий чисельно переважав у декілька разів, і дістатися до своїх, врятувавши товаришів. Були і втрати…

На правій руці в Ігоря тату – його життєве гасло: «Живи вільно – помри гідно». На лівій – емблема десантників.

            Що трапилося того трагічного дня йдеться в публікації інтерв'ю з Ігорем Бездухом – десантником, командиром БТРа №125, який потрапив у ворожу засідку і брав участь у тому бою на порталі інтернет-ресурсу "ІА Дивись.info".

Напередодні перемир’я

539    «Ми саме виконали завдання під Олександрівкою і повернулися на Веселу Гору, де на нас чекала четверта рота. Сподівалися, що нас на декілька днів відведуть на базу, але ми отримали наказ виїхати на блокпост Ротор – це район Металіста. Виїхали туди 4 вересня. Там було два діючих танки і два екіпажі 1-ої танкової бригади. Ще один танк був неготовий. З піхоти – взагалі нікого. На той час вже відбувся відхід з аеропорту, а ми залишилися прикривати відхід», – розповідає Ігор.

            5 вересня, о 18-ій годині, мав настати режим тиші – переговорники домовилися про перемир’я. Бійці 5-ої роти дізналися про це від рідних, коли дзвонили додому. Та ніхто уявлення не мав, як закінчиться те перемир’я. Навіть командири не мали повної картини ситуації. Довкола панував хаос. Та вже було відомо про введені російські війська.

            «Коли ми заїхали 4 вересня, то тиша тривала десь дві години. Ситуація була нелегка – що знайшли хлопці, те їли, що знайшли пити, те пили. Десь о першій почався дуже потужний обстріл з боку Луганська. Пізніше пішли «подарунки» з Росії – там до кордону рукою подати. У нас тоді не було жодних втрат. Обстріл як почався близько першої, то тривав до 3-4-ої години ранку наступного дня. Тільки легеньке поранення отримав водій осколком», – продовжує десантник.

538 Район Веселої Гори

Саме тоді 5-та рота обзавелася танком. Тим, який не був готовий і його зібралися підірвати, аби не дістався ворогу. Хлопці «підшаманили», машина завелася і виїхала на позиції.

            «Зранку, десь о четвертій годині 5 вересня, отримали наказ висуватися усією колоною і рухатися до наступної точки – Веселої Гори.  Ми знали, яка там потужна оборона і бачили, скільки військ було. Не могли їхати напряму дорогою, бо вона прострілювалася, тому вирушили через Стукалову Балку. Коли прибули на Веселу Гору, то виявилося, що там взагалі нікого не залишилося, окрім групи Бороди з «Айдару» – 5 чоловік із «зушками», кулеметами і без тяжкого озброєння. Ми поповнили боєзапаси – тоді на складі повний бардак творився. Бери, що хочеш і скільки треба. Знайшли там 90 яєць. На ходу їх посмажили на якомусь підносі. Радості по вуха. Мало того, що вперше гаряче їли, та ще й смажені яйця, які я можу тричі на день їсти (сміється). Нам айдарівці про перемир’я розповіли», – згадує Ігор Бездух.

Новий наказ

Не встигли хлопці як слід відпочити, як від комбрига 1-ої танкової бригади з позивним Гідра прийшов новий наказ – повернути на Ротор.

   «Ми не розуміли, навіщо це. За спиною у нас нікого не було, тільки на мості стояла четверта рота. Прикривали ж нас  5 айдарівців, які утримували величезну площу – десь завбільшки як центр Львова. Невідомо, чим би це закінчилося, якби з нами не повернулися два екіпажі танкістів. Один танк на той час спалили. Хлопці залишилися живі, все нормально», – далі провадить Ігор.

            Дорогою десантникам потрапив на очі дивний чоловік – він велосипедом їхав у напрямку Веселої Гори. Коли прибули на Ротор, то там була група Грізлі з «Айдару». Ще до того фатального бою Ігор Бездух від арткоригувальника Тайфуна (Володимир Киян, загинув 3 вересня 2016 року), якого супроводжували десантники, дізнався, що з правого боку їх обійшла потужна ворожа бронеколона, вона рухалася через Жовте.

            «Тоді панував цілковитий безлад, артилерія наша не спрацювала. Якби спрацювала, було б все по-іншому. Одна частина колони вийшла за Веселу Гору, на міст і атакувала четверту роту, а друга частина пройшла через Шишкіне і прикривала дорогу. Ми ще нічого цього не знали. Приїхали ми туди, а там почали працювати міномети, дуже потужно накрили. Айдарівці заскочили з нами у бліндажі. Хвилин 40 ми сиділи разом, один в одного на голові. Потім добробатівці сказали, що їдуть. В нас хоч броня була, а в них – «Урал» і легкова машина. Моє відділення займало оборону. Десь за півгодини після від’їзду айдарівців ми почули автоматну стрілянину, потім вона затихала, а потім знов хвилями. Зрозуміли, що це айдарівці. Ми хотіли сісти на броню, але нам не дали вийти – накрили нас мінами. Так накрили, що всі дерева, зеленку просто покосили. А коли ми почули одиночні постріли, зрозуміли – добивають», – продовжує згадувати Ігор.

537До речі, власне тоді від айдарівці десантники дізналися, що у районі  вештається Мільчаков. Він вже на той час був популярним персонажем – відомим загалом своїми убивствами собак і неонацистськими поглядами.

    Фото: лідер окупованого Криму Аксьонов у братньому рукостисканні з живодером–нацистом Мільчаковим

            Тим часом ворог не давав десантникам висунутися на підмогу айдарівцям. Працювала мінометна батарея. І щоб вогонь вівся безперервно – міномети працювали по черзі. Добробатівцю Льоші з позивним Пітон вдалося дістатися до десантників і попередити про засідку. Але у той момент йому не повірили, думали, що засланий. У ті часи мало хто кому довіряв. Варто додати, що у зону бойових дій десантники прибули всього лише кілька днів тому – просто з полігону.

Коридор смерті

     «Проривом керував капітан Кондрацький. В одному танку був розірваний ствол. Тихенько добралися до техніки, вискочили на дорогу з різних сторін і на всіх газах рвонули на прорив. 50-70 метрів попереду йшов дозорний БТР 123-ий, я командував 125-им у голові колони. Зі мною старшим виходив капітан Кондрацький. По лівій стороні йшли два танки. Спрацювала сингалка, що нас засікли. Ми прозріли, коли побачили на дорозі у чотири смуги три ряди протитанкових мін. Нам ніби коридор зробили, бо за півгодини, як ми вискочили, жодна міна у нас не потрапила. Була мертва тиша, яка просто різала вухо», – згадує Бездух.

ЧИТАЙТЕ:  Командир конвойної роти Олег Дудич: «Тою «дорогою життя» я і зараз пройду із закритими очима»

            А далі зав’язався дуже потужний бій. Завдання будь-якої засади – зупинити машину. Адже на ходу розстрілювати, пояснює десантник, – це як в тирі, не дуже й попадеш. Тоді 123-ій дозорний БТР пройшов по зеленці.

            «Їм пощастило, що міни були не зведені, але там був фугас. Я на свої очі бачив, мабуть, у сапера здали нерви, і фугас зірвався позаду БТРа. Ми з капітаном Кондрацьким почали з автоматів розстрілювати міни, щоб зробити прохід. До мін було 10-20 метрів. Ми мусили зупинитися, щоб забрати поранених. У Толіка Гаврилюка були поранені ноги. Кондрацький з Малярчиним забрали його. Тримався нормально, відстрілювався, ще й матюкався добре. Його останні слова були: «Війна – то всяке може бути. Тримайтеся, пацани, до кінця!» Толіка взяли всередину у БТР. Бродяк ліг на спинку між двома рядами бійців у десантному відділенні. Ще краєм ока я побачив, як Кондрацький і Малярчин повернулися і брали Ігоря Петрівського. Я це смутно пам’ятаю, був густий дим. Вони його відводили до 129-го, який їхав позаду мене. Я його не міг бачити, бо заважала башта. Вогонь спочатку був зосереджений по головній машині. На мій БТР вискочив Ваня Лемещук. У той час він теж щось побачив, бо розвернув автомат. Я крізь бійницю теж побачив, як нізвідки взявся чоловік. Так навчають ГРУшників. Я це добре знаю, бо 1991 року сам там служив у Росії. Це називається виникнути. Правою рукою він опустив АК-100 – впізнав його за надульником. Відстань до нього була метрів 10. Чітко було видно розмальоване обличчя. Другою рукою він дістав «муху» – РПГ-26. Мій БТР стояв, а у нерухому ціль легше влучити. Цього я зразу поклав – помножили на нуль і пострілу від нього не було. До останнього я думав, що то прилетіло справа, а виявилося, що спершу влучило у башту, стріляли з лівого боку. Тут другий постріл і загинув Ваня Лемещук. Мене тоді перший раз було поранено. Зняв ремінь, перетиснув ногу. На якомусь інстинкті глянув на годинник і сказав хлопцям, що джгут накладено о 17.00», – пам’ятає до найдрібніших деталей той день Ігор.

            А тоді прилетіло справа. Вибух був дуже сильний. Усі, хто був у БТРі отримали контузії, а хто – від правого борту – загинули. Руслан Степула, Іван Сова і Анатолій Гаврилюк. Степан Бродяк лежав на спинці і своїм тілом, прийнявши вибухову хвилю, врятував ще трьох хлопців, які сиділи з іншого боку. Степан був у відключці. Хірург потім сказав, що травми були несумісні з життям.

ЧИТАЙТЕ:  Не бажаючи здаватися в полон, він підірвав себе гранатою та був добитий російськими терористами пострілом у голову. Капітан Евген Лоскот

Тільки згодом Ігор Бездух дізнався, що у його БТРі був ще один «пасажир» – Іван Малярчин, котрий на ходу зстрибнув на броню і вів звідти вогонь.

            «Я ще бачив, як переді мною проходив Олексій Ващук. Я йому тоді кричав, щоб він не потрапив під свої кулі. Це був останній момент, коли я бачив Льошу живим. Після попадання гранати кричу, хто живий. Правий борт мовчить. Єдиний хто вижив з того СПГ-відділення – Юра Баран. Звалу не було, мене вже почало накривати, але я пообіцяв хлопцям, що я їх вивезу», – продовжує згадувати Ігор.

ЧИТАЙТЕ:  Порошенко присвоїв звання Героя України лейтенанту Тарасюку з врученням ордена і капітану Лоскоту посмертно

Командир БТРа пам’ятає, як тоді відмінно спрацював навідник Петро Котик, водій Сергій був контужений, плюс поранені і загиблі у машині, тому ногу на педалі тримав хіба на якомусь інстинкті.

            «Все це з криками, «епітетами». Позаду теж чув вибухи, вистріли. Попереду нічого не видно, дим. Доїжджаємо до Веселої Гори, зліва, де бліндажі, – ті , що справа, там де ми яйця їли, генеральськими називали, – бачимо мурашки копошаться. Виявилося, це сепари. Мені ніхто не повірив. Стояв один танк. А БТРом на танк – це все одно, що з горохом на слона. Ми тоді пішли на маневр – просто на танк. Напевно, сепари подумали, що ми на таран йдемо. А перед самим стволом різко взяли вправо і проскочили так. Вистріл прозвучав, але вже ззаду. Танк розхитало, і він вже не міг влучити по хлопцях, які йшли позаду», – продовжує Бездух.

За мить до порятунку

125-ий БРТ мчав до мосту, незважаючи на те, що вже було відомо, що четверта рота отримала наказ його підірвати. Бійці відмовилися його виконувати, доки не пройшла колона. Але на цьому все не закінчилося.

536   «На техніці не було жодних розпізнавальних знаків. Доїжджаємо до мосту і зліва бачимо бійця з «мухою» на плечі. Твою дивізію – вирвалися з того пекла, а тут свої. Я тоді найбільший страх дістав. Звалу не було. Поранені, тіла, з моста в річку – ніхто не спливе. За крок до порятунку ледь не загинули.  Я тоді до навідника так кричав, що потім кілька днів говорити не міг.  Кричу: «Ствол вверх!!!» Коли боєць побачив, що вогонь не ведеться, махнув, мовляв проїжджайте. Я тоді довго допитувався, хто нас до півсмерті перелякав. Це був Кролик», – сміється Ігор.

            І продовжує: «Витягали мертвих, поранених. Я на своє поранення не звертав уваги. Мене накрило, схопив ножа і хотів йти всіх різати. Автомат був знищений. Невідомо, як я з нього стріляв. Нас евакуювали до лікарні в Щасті. Вночі нас перекинули в Старобільськ і вже на другий день прийшли з міліції, допитувала. Там ми дізналися, що поклали ГРУшників».

Тоді з бою не виїхав 129-ий БТР. У ньому було три офіцери і десант – 19 чоловік.

            «Коли мій БТР пішов на прорив, то це нас і врятувало. Невідомо, як виїхала машина, розбита, колеса в шмаття. А він не їхав – летів. Потім сепари казали, що неправда, що то не мобілізовані з ними у бій вступили, а спецназ. Ми тоді пройшли коридор смерті», – додав Ігор.

Він не вірить, що усі ті, хто був у 129-му БТРі, загинули. Він сам зайнявся пошуками, зондували різні канали – волонтерів, цивільних, через СБУ, навіть вийшли на канали в російській армії.

538            «Я не вірю, що тоді всі загинули. Підтвердженої інформації нема щонайменше по двох бійцях. З тих 19-ти впізнали тіла Юри Пилипчука, Льоші Ващука, Івана Воробля… Тіла впізнавали за експертизою ДНК. Було таке, що в одній могилі збігається ДНК і в іншій теж сходиться. То настільки гидко, коли одні воюють, а в лікарні до того ставляться легковажно, мається на увазі в деяких моргах. Хлопці з «Чорного тюльпана», «Грузу-200» описують все, навіть яка гумка на трусах чи малюнок на шкарпетці. А в моргах присвоїли номер і крапка. Ніякого опису, нічого», – розповідає Ігор.

Ще більша біда була з «Айдаром». На виїзд їхав, хто хотів, часом імені один одного навіть не знали – лише позивний.

            «Ось зі мною був Назар Якубовський. То ми з нього сміялися, чи він вже всі фасади в Києві пофарбував, бо мамі сказав, що на заробітки поїхав. Дитина, 17 років. Ним старші хлопці опікувалися. Я у зводі був найстаршим. Я себе не раз запитував, чому той загинув, а не я. Але видно, так мало бути, і Бог тебе зберіг, бо ти мав ще щось зробити», – продовжує Ігор.

Сьогодні кримінальну справу про бій, в якому загинули близько 40 бійців, веде Генеральна прокуратура.

            «Коли викликали на допит, то багато хто казав, що робота, не може. Я тоді питався: «А ти нормально спиш? Бо я не можу. Чого той покидьок має топтати землю? За що? Нехай це не сьогодні буде, але ця справа колись, напевно, піде до міжнародного трибуналу. Зрештою, всі прийшли і дали свідчення.

            Вже майже три роки минуло. Війна не спише все, а навпаки – розставить все на свої місця, покаже, хто є хто, хто чого вартує. Мільчаков – ніхто. Такий же як, земля їм скловатою, Гіві чи Моторола. З нього такий командир, як з мене балетмейстер. Це просто засвічена особа. Ті, хто робить війну, їх нема на екранах. Мільчаков тепер «воєнний експерт». Я пообіцяв собі, що не розіб’ю комп’ютер. Сидів і дивився його інтерв’ю, який він великий експерт. Честь і хвала СБУшникам, які помножили його групу на нуль», – сказав Ігор Бездух.

Хто загинув 5 вересня 2014 року у засідці біля Веселої Гори

         Українська сторона втратила 41 чоловіка загиблими та зниклими безвісти. Російські найманці фотографувалися на фоні загиблих і допитували важко пораненого Івана Ісика, що загинув згодом в лікарні від ран.

600      534  Тіла 33 чоловік були передані, але не всі ідентифіковані. Тіла українських бійців були надзвичайно спотворені, зі слідами знущань і катувань...

                Ігор Бездух був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. 

Оксана Дудар

Джерело.     «Ветерани.UA»