ГоловнаВійнаХроніка війниВолодимир Гера: «Ми цих сепаратистів топили, як кошенят, поки не втрутилась армія РФ»

Володимир Гера: «Ми цих сепаратистів топили, як кошенят, поки не втрутилась армія РФ»

520 Завданням підрозділів 24-тої окремої механізованої бригади під час оборони Луганського аеропорту у серпні 2014-го року було прикриття «дороги життя».

            Виконуючому обов’язки командира розвідувальної роти лейтенанту Володимиру Гері тоді було 23 роки. 1-го вересня він прикривав відхід з летовища останніх військовослужбовців, коригуючи вогонь артилерії, і тоді отримав тяжке поранення. «Не можу сказати, що наша армія була професійною, але свої задачі ми виконали», - переконаний молодий лейтенант.

            - Я був у складі 24-ї бригаді, ми з самого початку АТО брали курс на Красний Лиман, разом з 80-тою ОДШБ. Після цього був Сєверодонецьк і Лисичанськ. На початку серпня 80-ка базувалась в аеропорту і була в оточенні, тож було завдання: в обхід Луганська зайняти позиції поряд з 80-кою. На той момент вони ще не потребували такої критичної допомоги, як в подальшому, а просто стягувалися сили навколо Луганська.

            Ми поїхали в село Волнухине (це кілометрів 20 від Луганська), і там нас почали обстрілювати з території РФ. Тож ми були змушені відступити до населеного пункту Лутугине.

            Там ми зайняли позиції на заводі прокатних валків. Я як коректувальник (бо за фахом я коректувальник, артилерійський розвідник) зайняв вигідну позицію, мав добрий огляд місцевості, бачив у приціл далекоміра і Луганськ (промзону), і Луганський аеропорт.

- У чому полягало ваше завдання?

            - Підтримка власної артилерії та виявлення вогневих позицій противника.

Служба була налагоджена так, що при необхідності я із солдатом виходили на позиції, проводили коректування і знімались з позицій, якщо це було необхідно.

- Коли почалися найінтенсивніші, найзапекліші бої?

            - Все починалося в 20-х числах серпня, ми з десантниками ловили тоді поодиноких заправщиків. Можливо, ви чули про випадок, як приїхав заправщик з прапорщиком і двома солдатами в стані алкогольного сп’яніння. Це був «Камаз», він помилився поворотом, і заїхав до нас із картою, ми їх по цій карті і обстрілювали.

            Пізніше, 25-го серпня, були введені псковські десантники. Вони ввели бригаду в оману, і бригада рушила вперед… залишився я, командир бригади та декілька офіцерів. І так сталося, що у нас було декілька поламаних мінометних шасі, тому ці міномети не могли транспортувати та залишили на заводі. Саме це нас і спасло, бо ми потім проводили коректування обстрілів, і коректування велось цими трьома мінометами, поки не підтягнулися основні сили. Тоді ми взяли в полон оцих їхніх десантників, БМД і трохи трофейної техніки – автоматів, кулеметів.

            На той момент ми вже вважали, що все, дотиснули, Луганськ був у блокаді. Але в цих числах (День Незалежності і далі) був гуманітарний конвой. Ми його не бачили, але знали маршрут його просування. Його вів снайпер. Атакувати не можна було і, починаючи з 27 числа, угрупування ворога набагато збільшилось, у них з’явилась артилерія. З 28 серпня на нас «насипали» кожного дня.

1 вересня Луганський аеропорт був повністю знищений, десантники з нього висувались назад. Ми з нашою артилерією прикривали їх відхід. 

ЧИТАЙТЕ:  Про жорстокий бій біля Веселої Гори. Ігор Бездух: Я себе не раз запитував, чому тоді загинув не я?...

519    Я зайняв позицію на 12 поверсі металургійного заводу, ми вже були добряче відтиснені… Я ще пам’ятаю, як проїхали два БТР з пораненими, потім їхав один ЗІЛ, в одному ЗІЛ-у було близько тридцяти поранених. Я ще пам’ятаю два БТР-а, а після цього мене було поранено, приблизно об 11-й ранку десь.

- А в який момент ви зрозуміли, що воюєте з російськими військовими?

            - 25-го серпня ми брали їх в полон. Розуміли ми й до того, але прямий контакт особисто мій був саме 25 числа. Тоді була приманка з боку російських військ: напад на блокпост, після чого вони почали організований відступ. У нашому досвіді ще таких бойових дій не було, і вся бригадно-тактична група рушила за ними. Тоді вони почали брати сили бригади в кільце. Мій солдат побачив у телескоп, що висуваються міномети і чотири танки з одної сторони. І тут же пішла моя команда обстрілювати. В нас до них була відстань 9 км, а наші міномети можуть стріляти тільки на 7,900, але спрацював фактор не ураження, а страху, що ведеться обстріл по них. І вони не змогли наблизитись, чекали, поки приїде важка артилерія.

            Це був ранок, а вже в обід 8-й полк спецназу їздив забирав так звану трофейну зброю і трофейні машини. Також там були солдати – сержант і п’ятеро солдатів. Їх одразу СБУ забрало, навіть не встигли з них ніяких розвідданих взяти, нічого. Але була вся документація на техніку, особисті речі, документи. Це були псковські десантники.

- А спілкуватися з місцевим населенням вам доводилося?

            - Спочатку, як тільки ми прибули, місцеве населення взагалі не знало, хто приїхав і звідки в нас форма...

            Тоді ще завод був наполовину діючий, там були скорочені зміни. Ми бачили працівників заводу і місцеве населення: вони були настрахані тим, що не знали, хто приїхав. А тоді ж в нас форма ще не була така – хто ходив в німецькій, хто в британській, хто в американській піксельці!

            Пізніше вони зрозуміли, що це Збройні сили України. Та все одно вони були настрахані в тому плані, що не знали, чого від нас чекати. Ми намагались менше контактувати, обходили їх.

            Коли ми вже там пробули деякий час, місцеві побачили, що ніякого мародерства нема, що ніхто нічого не розкрадає... Тож спілкувались досить нормально, всі казали, що чекають, дякують, що прийшли. Адже до того були козачки, то козачки могли і постріляти над головами по п’яні або показати, що вони тут головні, і все таке. В нас такого не було.

            Пізніше у них були проблеми з харчуванням, то вони до нас приходили. Ми їм віддавали тушонку, згущонку. До речі, при першій необхідності наші лікарі допомагали дітям, які захворіли або постраждали під час обстрілів. Допомагали всім, чим могли.

- Тобто спочатку в них там «козачки» стояли?

            - Вони також знаходились на заводі. Можна сказати, експлуатували місцеве населення, щоб принести собі якісь оборонні позиції. Був випадок, коли жінка з алкогольним сп’янінням прийшла і сказала, щоб ми дали їй водки. Ми сказали, що у нас нема. Вона каже: “Пачіму у вас нєту? Нам русскіє давалі, а ви пачіму нє дайотє?” Може, це була правда, а може, вона й збрехала, але такий випадок був. Можливо, були якісь ворожі погляди з-за паркану, як проїжджала колона, але діти, принаймні, махали руками. А батьки їх забирали. Були такі випадки кілька разів.

- Ви кажете, що у вас з постачанням провізії було все задовільно?

            - Вистачало до 25-го серпня. А після того в нас почалися проблеми. Не стільки там зважаєш на харчування, як зважаєш на боєприпаси. Тому що ти звик, що вони є, а коли в рації чуєш, що залишилось сорок снарядів для артилерії... Це дуже мало, але це нуль в порівнянні з тим, що там було п’ятсот, а зараз лишилось сорок, і ти знаєш, що не довезуть – це так по бойовому дусі б’є трошки.

- І тоді вже не було можливості підвозити вам боєприпаси?

            - Ні. Тоді була «дорога життя» – через шахту на Леніна і на Челюскінець, туди далі, і вона прострілювалась. Були відчайдухи такі, що проривалися – хіба тоді або з вимкненими фарами, на маленьких передачах, але все одно, безпілотник літав – все бачив. Деколи привозили, деколи – ні.

ЧИТАЙТЕ:  Командир конвойної роти Олег Дудич: «Тою «дорогою життя» я і зараз пройду із закритими очима»

- За цей період що запам’яталося найбільше?

            - Те, приміром, що треба прокидатися о четвертій ранку. Тому що о четвертій ранку буде обстріл. Це було таке неписане правило.

            Взагалі, там спати-то хочеться, і я з солдатом дрімали. Якщо чули якісь обстріли, всі питалися, куди полетіло? І можна було не відкривати очей і сказати – аеропорт, і ти був правий, так чи інакше. Там насипали кожен день.

            Пам’ятаю, як підірвали резервуар із паливом – це був такий великий грибок, що ми навіть не зрозуміли, що це за зброя, яку застосували. А потім виявилось, що попали в паливо. Потім їздив ще туди, в Луганський аеропорт на БТР-ах – підвозив боєприпаси. Злітна смуга була схожа на їжачка. Тобто стояли такі шипи з «Градів». Це теж запам’яталось.

- А ті найгарячіші дні – останні дні серпня? Як вже почався штурм аеропорту...

            - Бажання сну. Бо сну не було взагалі. Ні годинки, ні дві. Це постійне напруження, можливо, деякі елементи паніки, тому що не розумієш, що коїться. Моя задача була прикрити ті підрозділи, які виходять з Луганського аеропорту. Я ще пам’ятаю, як проводив коректування, коли десантники викликали вогонь на себе. До того я стріляв в околицях аеропорту, а тут стріляв по самому терміналі. Там був такий в’їзд на аеропорт, і там вже стояли танки. Пам’ятаю, як десантники викликали вогонь на себе. І пам’ятаю, як висувалися оці БТР-и, і їх обстрілювали з боків.

            В артилерії таке поняття, як підбити БМП – це нереально, можливо, якісь піхотинці думають, що це легко... По технічній документації, щоб попасти в танк, то треба десь чотириста снарядів викинути. І артилерія виконує таку задачу, як подавлення, тобто унеможливлення об’єктом – БМП чи танком – виконувати свої функції. Тобто, щоб постійно у них над головами вибухало і тряслось, і вони себе некомфортно почували. Така задача була поставлена мені, щоб я проводив таке методичне обстрілювання місцевості, поки підрозділи 80-ї аеромобільної бригади вийдуть з Луганського аеропорту. От я і унеможливлював виконання ворогом функціональних обов’язків.

- Вас було поранено 1 вересня… За яких обставин це сталося?

            - Зайняв позицію на металургійному заводі, проводив коректування по одній взводній групі, тобто було два БМП і один танк. Сказати, що нас засікли... Можливо, засікли, а можливо – ні, тому що противник мав великий потенціал в артилерії, він просто методично обстрілював місцевість. Був осколок, осколок пробив руку і застряг в хребті. Був я і ще один мій солдат. Він викликав мені допомогу і сам мене стягнув донизу. То був дванадцятий поверх металургійного заводу, по еквіваленту до будинків.Мене доправили до польового госпіталю у Побєді, а після Побєди вже на Харків, гвинтокрилом.

ЧИТАЙТЕ:  Айдарівець Тарас «Таксист» Рудик: «Я ні краплі не пожалкував, що потрапив сюди»

- У вас, як у кадрового військового, які загальні враження від цієї операції?

            - В тій ситуації, я вважаю, що все було правильно, і ніяк інакше не могло вчинитися. Минуло вже три роки, я спілкувався з товаришами, розумію, що в нас ще досвіду не хватає. Звичайно, росіяни вже не перший рік воюють, і не в першій країні, і в них досвід є набагато більший, ніж наш. Не можу сказати, що наша армія була професійною, але свої задачі ми виконали.

            Тоді Псковська дивізія мала більші, думаю, плани на територію АТО, але їх зупинили. Вони зазнали втрат нічим не менших від наших. Наприклад, я читав, що в Пскові спалили військовий штаб, тобто замітали сліди, щоб приховати втрати. Втрати їхні були дійсно дуже високі.

- А щодо власне штурму аеропорту, як ви взагалі оцінюєте ситуацію: адже коли там стояла 80-ка, у пропорційному відношенні наші сили були набагато менші, ніж ворога?

            - 80-ці потрібно було підкріплення. Чому воно не підійшло, я не знаю. Противник зробив все методично: знищив всю техніку, потім взяв в оточення живу силу. Це як книжка пише. Звичайно, що 80-ка тоді оборонялася. Таке поняття, як ви сказали, сили нерівні... Знаєте, в обороні людей не потрібно багато. В обороні, якщо це будівля, співвідношення «1 до 7». Тобто наші також все виконали згідно інструкцій.

ЧИТАЙТЕ:  Легендарні частини нашої Армії: 80-а Львівська окрема аеромобільна бригада

518    Але сказати, що... Ну, звичайно, це героїчний поступок. Але так і мало бути. Сумно, що залишили багато хлопців саме там, в аеропорту. Багато потрапило в полон, і було багато поранених, яких тоді вже російські лікарі передавали нашим.

            Я цього не розумію, чому відступили? Треба було, не кажу, що «до останнього», але ту ситуацію можна було повернути зовсім по-іншому. Аеропорт – дрібниця, будівля нічого не варта, а от людей потрібно було забирати, евакуйовувати.

            Проте не треба кричати одразу «зрада». Ніхто нічого на той момент не знав. Це як перший раз, наприклад, ви поїхали відпочити на курорт у Францію. Ви нічого не знаєте, мова не вашої країни. Але з часом ви адаптуєтесь. Так само і зараз.

Не можна кричати на Генеральний штаб, що вони такі-сякі. Проблема в кожному, від солдата до генерала. Ми не були навчені. І є такий фактор, як паніка. Вона є в кожній людині, в кожній особистості. Звісно, хотілось би, щоб було ліпше...

            Найкраще вчитися на своїх помилках. Вже в Дебальцевому, я знаю, таких помилок не було. Були втрати, але не такі помилки. Тобто там же підрозділи також виходили боєм. Звичайно, знищена техніка – це одне, але напризволяще там людей так ніхто не кидав.

- Ви були в тому районі з початку серпня. Ви налаштовувалися на те, що звільните Луганськ, що це можливо на той момент?

            - Була в зоні АТО така «пушка» (це у військовому лексиконі означає плітка), що хто не пробув в АТО 45 днів, тому не дадуть учасника бойових дій. То було багато хлопців, які приїхали в липні, їм не хватало до цих 45 днів... Ми думали, що 24 серпня візьмуть Луганськ у кільце, максимум до вересня – і він вже наш. Такі думки були не тільки у мене, а у всіх поголовно. На 24 серпня я ще хотів поїхати кудись на море…

            Та все повернулось не так. Тоді якраз почався гуманітарний конвой... Взагалі, ми думали, що кінець тому всьому настане, коли збили літак. Я тоді ще був у Красному Лимані. Ну і, думаю, ейфорія наступу, кожен день – нове місто, ми цих сепаратистів топили, як кошенят, поки не втрутилась армія РФ. Це вони всю погоду поміняли, зробили такий перелом у війні.

            Коли з тої сторони (зі сторони сепаратистів) дві-три гармати, коли у нас цілі дивізіони і батареї, ми ці всі їхні блокпости з землею рівняли, вони тікали – тільки зброю і автомати лишали.

Тоді почався Іловайськ, взагалі кінець серпня 14-го – увійшли збройні сили РФ, і перевернули все з ніг на голову…

Окупанту на замітку: «Подивись в мої очі, враже...» (відео)

Анастасія Горова, Ліна Голубєва, Тетяна Мріль. Інтерв’ю опубліковано у рамках проекту «ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ».

            «ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ» – проект благодійного фонду «Народна підтримка воїнів АТО», у рамках якого планується видання книги та створення документального фільму, присвячених героїчній обороні ЛАП у квітні-серпні 2014 року.

Збір коштів на видання книги:

            Карта ПриватБанку 4149 4978 6982 9640 (Сергій Глотов).

Для реалізації проекту необхідна допомога редакторів та дизайнерів!

            Благодійний фонд «Народна підтримка воїнів АТО»

Код ЄДРПОУ 40084044

р.р в Приватбанк 26009053704694, МФО 325321

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Телефон: +380983619073, +380630150357, +380955232183

Facebook:

https://www.facebook.com/VoinamATO

https://www.facebook.com/ArmyForKids

https://www.facebook.com/IstoriiBorotby/

https://www.facebook.com/peremogaty/ 

https://www.facebook.com/BookOfGlory/

Джерело.     «Ветерани.UA»