ГоловнаВійнаНа захисті УкраїниЗаступник командира 72-ї бригади Валерій Гудзь: "Будь-які наші втрати на радість супротивникові. Не можна допускати, щоб там раділи "

Заступник командира 72-ї бригади Валерій Гудзь: "Будь-які наші втрати на радість супротивникові. Не можна допускати, щоб там раділи "

369    Шкільний учитель, який звільнився з армії в 2001 році, з початком війни на посаді командира взводу прийшов захищати Україну.

Ми розмовляли з підполковником в дорозі, між бойовими позиціями під Авдіївкою, тому розмова час від часу припинялася. Відволікався Валерій Федорович і на телефонні дзвінки. Один з них був таким: - Чим викликано ваше рішення завдати вогневого ураження? - Після паузи підполковник коротко відповідає: - Все. Вогонь.

            Після чого пояснює: - Я вважаю, що на провокації ворога треба відповідати відразу ж. Мовчати не маю наміру. Але, приймаючи таке рішення, треба по совісті думати, до чого це може призвести. Якщо до поразки супротивника, сумніватися не слід. Але я завжди говорю своїм хлопцям: в усіх помилках в першу чергу звинувачуйте себе, а вже потім інших.

            У касці і бронежилеті, з автоматом в руках Валерій Федорович регулярно об'їжджає позиції бригади, яка вже вісім місяців знаходиться в околицях Донецька. "Ти відпочив перед нарядом? - запитує підполковник бійця, пройшовши по окопах безпосередньо на спостережний пункт. - Поїв? Удома у тебе все гаразд"? Отримавши відповіді на усі свої питання, Валерій Федорович переходить до розмови з ротним. "Тепер ти йди сюди і вивчай позиції супротивника, - замкомбрига бере в руки бінокль і підходить до бійниці. - Бачиш, як у них бліндажі зроблені?

            У три накати. Земля, дерево, земля, дерево... Он на іншій позиції у ворога спалахнув бліндаж. Так він три дні горів. Уяви, скільки там колод, якщо його загасити не могли. Ось і ти зміцнюйся, обкопуйся. Через декілька днів приїду знову - перевірю, що ви зробили для власної безпеки. Це усе повинно бути непробиваним. Кожен солдат відповідає за себе, свого товариша і навіть за загиблого. Будь-які наші втрати на радість супротивникові. Не можна допускати, щоб там раділи".

ЧИТАЙТЕ:  Головне бойове завдання: навчитися цінувати власне життя…

            Командир говорить, де узяти будматеріали, хто і коли їх підвезе. Після цього переходить до обговорення бойової ситуації, яка виникла тут кілька днів тому. Проговоривши усі деталі, уточнивши, хто брав участь в операції, заступник комбрига підсумовує: "Ротний, цих двох, про яких ти тільки що розповів, представ до нагород. Я підпишу". А той доповідає про зроблений хибний спостережний пункт, викопане гніздо для кулеметника. На все отримує коротке: "Молодець".

            Наостанок подивившись, де сплять і їдять бійці, яких на цьому рубежі зовсім не багато, Валерій Федорович не просто тисне руку підлеглому, а обіймає його: "Я знаю і бачу, що у тебе бракує людей, що ви недосипаєте, що ти намагаєшся зробити все з розумом. Постараюся прислати тобі підкріплення. Але враховуй усі зауваження. Це ж вам на користь".

            Наша машина проскакує небезпечну ділянку, яка прострілюється. Валерій Федорович знімає каску і звертається вже до замполіта батальйону : "Найближчим часом цього бійця треба підвищити до взводного. Він здатний на більше. Його треба підтримувати і просувати. Однак як же йому складно.".

            День, проведений з цим офіцером на передовій, був не просто приголомшливим. Він змусив мене трохи інакше подивитися на щоденну роботу наших хлопців в окопах, на вогневих рубежах, на їх побут і проблеми. "Я-ж то повернуся у свій кабінет на авдіївському коксохімі, який служить мені одночасно і спальнею, - після довгої паузи вимовляє Валерій Федорович. - А вони залишаються у бліндажах, у бруді, без можливості помитися і нормально виспатися, під постійною загрозою бути обстріляними".

368    Замкомбрига під час перевірки постів на "нулі" під Донецьком. Фото: Дмитро Муравський

            Спочатку я познайомилася з Валерієм Гудзем заочно. Про нього добре відзивалися хлопці на "Зеніті", який "дивиться" прямо на розбиті термінали Донецького аеропорту, бійці, що займають "Царське полювання", воюють на "промці". Величезну повагу по відношенню до нього висловлюють і добровольці, які тримають позиції по сусідству зі Збройними силами України. Легендарні і незалежні Санта і Да Вінчі не лише приїжджають на наради, які проводить Валерій Федорович, але й захоплюються його умінням вислухати думку кожного і мудро прийняти рішення.

            Я вже написала стільки слів у найвищій ступені, що портрет заступника комбрига може видатися глянсовим. Це не зовсім так. Він жорсткий: якщо упевнений у своєму рішенні, його вже з цієї точки не зрушиш. Мало-слівний. Життя його било досить міцно, щоб він переконався: довіряти можна тільки собі і найближчим людям. Але він примудрився зберегти в собі ту людяність, яка і робить його командиром, який користується повагою бійців.

            Перед публікацією тексту я показала його декільком підлеглим підполковника Гудзя і запитала, чи не занадто я нахвалюю героя інтерв'ю. Вони сказали, що додали б ще декілька епітетів в найвищому ступені.

            ...Уперше я побачила Валерія Федоровича цієї зими в Авдїївці рано вранці. Він... біг уздовж дороги, що веде від коксохіму до міста. Один, в спокійному темпі. Так він робить постійно, без поблажок до себе. Позначається дисципліна: багато років він пропрацював тренером з боксу у рідному Борисполі під Києвом. Перша наша розмова відбулася напередодні прощання з бійцями, загиблими на "промці". У лютому цього року. Пізно вночі Валерій Федорович розповідав мені про хлопців, що захопили нову позицію ціною свого життя.

            Я фізично відчувала біль командира і його невиплакані сльози. Він поіменно пам'ятає кожного свого загиблого. Дозвіл такої людини побути поруч і постежити за його роботою був величезною довірою з його боку.

         "У минулому столітті я вже був командиром батальйону"

- Багато бійців захоплюються випадком, коли ви були поранені: куля зачепила вас біля обличчя, але ви продовжили командувати боєм...

            - Мені тоді під Старобешево сильно повезло. Ми прийшли туди, щоб пробити коридор для наших бійців, що опинилися в Іловайському котлі, і зайняти мости. Міст ми зайняли. Зупинилися, визначили позиції. Я обійшов їх. Розставив танки. У мене тоді їх було п'ять. Залишалося розподілити наші 15 БМП. Народ тоді ще був недосвідчений. Мало не кожну машину треба було розставляти особисто, з піхоти робити прикриття. І тут спецназівець з позивним Снайпер докладає, що бійці бачили п'яти непізнаних чоловіків. Вони з'явилися, обдивились усе і пішли.

            Я скипів, каску з голови зірвав, кинув її в серцях: "Чого ж ви не стріляли"? І тут свистить куля, черкає мене по скроні. Кров ллється. А я виводжу танки на вогневі позиції. І коли мене побачили бійці в такому стані, усі пішли за мною. Це була класика. Вибухи, розриви, артилерійський обстріл... Але моїм солдатам для підняття бойового духу і потрібно було щось таке... Після бою мою рану обробили. Я три дні відлежався і далі воював.

- Ви прийшли в армію з початком війни...

            - Так. До цього працював шкільним учителем іноземної мови...

367- Серед ваших учнів боєць 79-ої миколаївської бригади Віталій Горкун (на фото справа), який воював в Донецькому аеропорту восени 2014 року, а після демобілізації пішов в патрульну поліцію і незабаром очолив її в Маріуполі. Також ваш учень - журналіст телеканалу ICTV Тарас Корниюк (на фото ліворуч), який робить репортажі з найгарячіших точок, регулярно ризикуючи життям. Я про це дізналася випадково, спілкуючись з цими хлопцями. Ви часто зустрічали на війні своїх вихованців?

            - Бувало. Це завжди приємно - побачити своїх. І те, що багато хлопців, які тренувалися у мене в боксерській секції, добровольцями пішли на фронт, в першу чергу говорить про те, що наші спортсмени мають характер і свою позицію. Багато хто дзвонить. Хоч десять секунд, але поговорити з ними намагаюся. Коли я удома, хтось з тортом обов'язково приїжджає. Просять нагородний пістолет показати. Розповідають про свої справи, радяться.

            Але коли я прийшов у бригаду, багатьом було не дуже приємно, що ними командує шкільний учитель. Був якось навіть такий епізод, коли я почав командувати батальйоном. Від'їжджаю на машині, а за нею біжить солдат, Саша його звуть. Тямущий і порядний. Метрів п'ятсот біжить. Чого він хоче? Зупиняюся. "Що потрібно, Саша"? - "Правда, що ви десантне училище закінчували"? - "Правда". Я аж розсміявся. Справа така: в 1988 році я поступив і в 1992 закінчив рязанське десантне училище. І в минулому столітті я вже був командиром батальйону.

- Чому ж ви пішли з армії?

            - Сам припустився багато помилок. Та і допомогли трішки. Армію я дуже любив... Але по молодості був гарячим. Не скажу, що заспокоївся... Ситуація, в яку я потрапив, була банальною. Солдат-негідник із цивільним пив горілку. І вони разом почали знущатися з молодого солдата, побили його. Коли ми почали розбиратися, кривдник з обвинуваченого несподівано перетворився в постраждалого. А це 2000-й рік. Військові частини скорочувалися. Прокуратурі треба було показувати свою роботу по боротьбі з безладдям в частинах. Ось і показали... А я наполягав на своєму, вимагав справедливості.

            Тоді накинулися на мене. Командирові бригади прийшло розпорядження не присвоювати мені чергове звання майора і не дозволяти вступати до академії. Але командир вчинив так, як вважав за потрібне. Звання я отримав, і з академії запит прийшов. На таку неслухняність образилися... Почали давити. Я був таким злим. Образа в мені кипіла. Син маленький ще був - шість років. Дружина вагітна дочкою. А тут такий вибух, скандал. Я і пішов з армії... Зараз хотів би з тими людьми сісти за стіл і запитати, за що так зі мною поступили.

Я ж дуже любив армію, хотів служити далі.

         "Я прийшов не в армію, а на війну"

            Коли почалися події на Майдані в Києві, я відчув надію, зрозумів, що наше життя можливо змінити. Та й давайте по правді: багато що вже змінилося. Так, говорять, що десь намагаються повернути хабарі, ввести нові схеми, але це вже не те. У будь-якому випадку у нас вже будується правова держава. Так, платимо ми за це кров'ю. А при Хамові, як Януковича називали у в'язниці, як було? Його опричники вирішили убити не вподобану людину і убили. І нікому нічого за це не було. Ми зараз намагаємося зробити Україну правовою державою.

ЧИТАЙТЕ:  Духовні й бойові спадкоємці: воїни 72-ї бригади переймають традиції чорних запорожців армії УНР

            У 14-му мене призвали. І я прийшов не в армію, а на війну. Чесний, хоробрий - це усі слова. Після Краснопартизанська, Ізваринського котла перед виїздами я перестав спати. Страшно було. Крутився. Адже добре розумів, куди йду і куди веду людей. Але такою стала наша реальність.

            У бригаді мене призначили командиром взводу. Один з найжахливіших боїв стався у нас в районі Краснопартизанська. Мої спостерігачі помітили рух людей по соняшниках. Вони ж то в повний зріст пробігали, то переповзали відкриті місця. Я спочатку навіть припустив, що це свої з "самоволки" повертаються. Але швидко зрозумів: все ж таки сєпари. Утрьох ми пішли перехопити групу. Найближчим до супротивника виявився танк, що стояв в посадці. І один танкіст помчав попереду нас. Він забіг за спини ворогів. Ми оточили групу.

            Танкіст почав стріляти вгору і кричати: "Виходьте. Чого сидіти"? Кільце звужувалося, ми підходили ближче і ближче. І раптом, абсолютно несподівано, супротивник відкрив вогонь. Перший раз в житті все відбувалося так близько. Танкіст відразу впав - двохсотий... Він знаходився метрах в трьох від супротивника. У нього стріляли впритул. Коли пізніше забирали його тіло, нарахували близько тридцяти вхідних отворів... У нашій групі відразу ж поранило в ногу одного бійця. Він впав. Ми з іншим залягли і відкрили вогонь у відповідь. Заспокоїли ворога. Що це означає? Задвухсотили...

            Викликали на підмогу БМП. Ми ж не знали, хто ще міг бути неподалік... Під прикриттям броні підійшли до тіл. Документів у двох цих бійців не було. На вигляд чечени, на рукавах зелені пов'язки...

У таких ближніх боях мені довелося бути тричі. І говорю я це без пихатості.

            Психологічно піднятися й піти назустріч свинцю не так просто. Це розуміють ті, хто піднімався і йшов у бій. Зверніть увагу: десантники зараз менше усіх беруть участь в перестрілках. Тому що влітку і восени 2014-го вони зазнали війни більше за усіх. Тому зараз відкривають вогонь тільки у разі крайньої необхідності. Бездумно не стріляють.

366    "Такі офіцери, як Андрій Жук і Андрій Кизило, вже змінили українську армію"

- Як ви вважаєте, за ці три роки у нас відродилася армія?

            - Основа армії - це солдат в окопі, командир взводу і роти. Командирові батальйону, вважаю, набагато складніше, ніж командирові бригади. Він знаходиться ближче до людей, несе відповідальність за кожного бійця. У командира бригади більше влади, більше повноважень і знайомств, завдяки чому легше вирішувати багато питань.

ЧИТАЙТЕ:  Перерваний політ «Орла»

            Мені повезло, що я воював разом з Андрієм Жуком і Андрієм Кизило. Знаходився поряд з ними. Для мене це було величезною честю. Обоє надпорядні люди у будь-якому питанні. Навіть у відношенні до супротивника. А якщо вони так відносяться до ворога, то своїх берегтимуть ще ретельніше. У Андрія Жука дружина родом з Донецької області. З якою теплотою він відносився до її дідуся, який залишився жити в окупованому Донецьку! Так, у бою до супротивника жалості у нього не було. Але полоненого він ніколи не дозволяв собі ударити.

365    Андрій Кизило загинув 29 січня під Авдіївкою

            27 травня виконався рік з дня загибелі Андрія Жука... Я дуже хотів з'їздити до нього на кладовищі. Не вийшло: ситуація не дозволила вирватися навіть на добу... Андрій служив прикордонником, звільнився. Прийшов у бригаду на доукомплектування, став командиром взводу. Провоював рік і пішов на підвищення - його призначили командиром штабу, а незабаром і комбатом. Він був старший за Андрія Кизило.

            Такі, як Андрій Кизило, Андрій Жук, вже змінили армію. Шкода, що ми їх втратили. Але приходять молоді офіцери. На них уся надія. Я із задоволенням спостерігаю за Андрієм Верхоглядом, Романом Дармограем, Василем Тарасюком... А Да Вінчі! Командир штурмової роти добровольчого корпусу "Правий сектор" Дмитро Коцюбайло. Йому всього 21 рік, але це один з кращих бійців, яких я бачив на цій війні. Який у нього дух. Справжній воїн! А Олена, командир мінометної батареї! Щоб воювати так, як ці люди, треба цим жити.

364    Андрій Жук був командиром батальйону. Він загинув під Волновахой 27 травня 2016 року

            А якщо разом з високим моральним духом ще й присутній хороший фізичний стан, то ми отримуємо супербійця.

            Якось розмовляємо з Да Вінчі. Я мудрую: так і так, щоб розуміти, як управляти ПТУРом, треба зробити як мінімум десять пусків. А мені цей хлопчина спокійно, без пафосу, говорить: "Правильно ви усе говорите, тільки я у бойових умовах зробив вже триста пусків". Розговорившись, ми з'ясували, що знаємо один одного з 14-го року. Перетиналися у Білій Кам'янці. Втрати несли там разом.

            Основне на війні - дисципліна. Але без морального духу дисципліна неможлива. У мене був танкіст. Під час навчань був кращим по стрільбі. Але на війні на лінію вогню виїхати не зміг. Морально не був готовий. На другому місці - стан озброєння і техніки. На третьому - грамотність і уміння офіцерів воювати. Яким би не був хороший шахіст, якщо фігури розпливаються на дошці, він не зможе ними управляти. Я придивляюся до добровольчих підрозділів. У них величезна організованість і дисципліна. Тому вони і воюють добре.

            Багато чому у них треба вчитися. Хоча в 2014 році під Білою Кам'янкою я піднімав добровольців і незміг це зробити. Злий був на них страшно. Я трохи людей там не втратив. Тоді добровольці штурмувати не уміли. А зараз я в захваті від добровольців. Санта і його підрозділ - ідеальна робота на фронті. Ставлю своїм його в приклад.

- Яким був ваш найважчий бій?

            - Це був не бій, - після роздуму говорить Валерій Федорович. - А ситуація. 27 травня, коли загинув Андрій Жук, мені спочатку доповіли, що Мауглі (таким був його позивний) важко поранений. Поки розбиралися в ситуації, як все сталося, година пройшла. Після цього заїжджаю в лікарню. Все, говорять, двохсотий Андрій... Після цього мені треба було хоч годину побути насамоті. Але часу не було, треба було воювати, не дати ДРГ відійти. Та сторона серйозно прикривала свою групу. Швидше за все, це були росіяни. Уся зброя, яка у них була з собою, російського виробництва.

            152-міліметрові гаубиці почали бити чітко по наших позиціях. Довелося підтягнути танки. Тільки через добу я залишився наодинці з собою. Повертався з наради, і мене несподівано накрило розуміння того, що сталося. Страшно...

            Ще було... На початку війни загинула наша розвід-група. Виставляла спостережний пост і... троє хлопців загинули. Цю телефонну розмову не забуду ніколи: "У нас три двохсотих. Залишився я і ще одна людина". У такі моменти хочеться провалитися крізь землю...

Ці спогади даються Валерію Федоровичу важко.

            - Загинули два спецнази, - продовжує підполковник. - Команди на вихід їм віддавав я. І зустрічав загиблих. Першим бажанням, коли я дізнався про загибель групи, було поїхати і нікого не бачити. Так, як боягуз і негідник. Треба було знайти в собі сили і підійти до загиблих, подивитися в їх обличчя. Ти ж віддавав їм накази!

- З мобілізованими вам складно працювати? Приходили ж самі різні люди...

            - Усі командири можуть впливати на особовий склад тільки своїм прикладом. Я захоплююся генералом Андрієм Ковальчуком, наприклад. У нього основою навчання солдатів завжди був особистий приклад. Не скажу, що робив так само, як він, але старався. Михайло Забродский, командувач ВДВ. Дуже поважаю його, хоча не раз у нас з ним були тертя. Він, будучи командиром бригади, завжди сам йшов вперед. Скільки штурмових дій проводив! Усе управління знаходилося разом з бригадою, а не ззаду або у тилу.

ЧИТАЙТЕ:  Генерал-майор Михайло Забродський: “Служити у ВДВ мав Велике особисте бажання”

            У 2015 році в засідку потрапили мої підполковник і прапорщик. Їх оточили чоловік тридцять. Результат бою був зрозумілий. Супротивник припинив вогонь, запропонував здатися. Хлопці відмовилися і загинули. У прапорщика узяли телефон, набрали останній номер. Він був моїм. Я відповів. Зі мною говорили нахабно. А буквально напередодні, я віддав ворогові десять їхніх двохсотих. Разом з Андрієм Жуком виходили і передавали тіла. І тут говорю: віддайте наших загиблих. "Ні" - отримую відповідь. Дізнався пізніше, що з цього ж телефону дзвонили дружині загиблого.

            "Такая-перетакая, - кричали їй в трубку. - Твій лежить у мене під ногами поранений, хропе, кінчається". Надцинізм!

            При цьому бачив, як по відношенню до ворога поступив Андрій Жук. Ми знищили групу. Тіла загиблих передали на ту сторону. Але одного ніяк не забирали. Андрій домовився на місцевому кладовищі, навантажив сам тіло в "ГАЗ-66", відвіз і поховав. Навіть номер поховання у мене десь записаний, щоб передати супротивникові, якщо шукатимуть свого бійця...

За рік в нашій бригаді загинули двадцять чоловік. Я ще і до половини на могили не з'їздив. Ось це потрібно зробити в першу чергу.

ЧИТАЙТЕ:  Унікальну Алею пам'яті загиблих героїв відкрили у Дніпрі

Впродовж дня Валерій Гудзь кілька разів намагався нас нагодувати. Сам же навіть води не пив.

            - Перед виїздом намагаюся не їсти, - пояснює замкомбрига. - Якщо раптом приліт, лікарям проблематично буде витягувати осколки, коли в кишках буде їжа. Тому їм, повернувшись з позицій.

"Сім'я - початок Батьківщини"

- В усіх солдатів ви цікавитеся, одружений він або ні, чи є діти. Неодруженим тут же радите знайти собі наречену і плодитися...

            - Ви ж тільки не сприймайте мої слова буквально, - посміхається підполковник. - Але я вважаю, що солдати, у яких є сім'я, більше мотивовані, ніж холостяки. Сімейні чітко знають, за кого воюють. Та і наші хлопці повинні залишати потомство, справжніх українців. Я вважаю, саме сім'я - початок батьківщини. Боляче і страшно, що загинув Андрій Кизило, але у нього залишився син. І ми цьому радіємо. Батька йому замінять бійці з батальйону. У мене кум загинув на цій війні. Син росте. Хлопченя зі своїм гонором. По можливості зустрічаюся з ним, розмовляємо.

- Багатьом бійцям важко перебудуватися удома на мирне життя...

            - У мене такої проблеми немає. Мені дуже подобається удома. Тут же вбивають, а в рідному Борисполі я серед друзів, родичів, рідних. На початку травня тиждень побув з сім'єю. Два дні ще і в київський театр на спектаклі з друзями ходили. Мрію на риболовлю сходити, тому що досі не навчився рибу ловити.

Тут, в Авдіївці, моя робота. І я повинен робити її як належить. Адже від цього залежить життя людей. Будь-який мій крок спрямований на збереження життів хлопців.

            На "промці" (промзона Авдіївки, що знаходиться безпосередньо на лінії зіткнення. - ред.) ми знаходимося вже шість місяців. Коли заїжджали, по дорозі сперечався з водієм: скільки там тієї "промки" - 50-100 метрів. Що там тримати? Помилявся. Це стратегічно важлива справа. Основну роль на цій позиції зіграв комбат Олександр Вдовиченко. Завдяки його командуванню, тому, що він згуртував особовий бойовий склад, підрозділу вдалося виконати усі бойові завдання, бійці вирішили багато питань.

Так, беручи позицію "Орел", ми втратили кращих офіцерів і солдатів, але у підсумку розширили зону свого впливу.

            Зрозуміло, тепер супротивник хоче будь-що відігратися і добитися перемир'я. Намагається поєднати несумісне. Ми ж розуміємо, що під час режимів тиші ворог посилюється, проходить ротацію.

            Чим більше ми займаємо позицій, тим активніше супротивник веде вогонь саме по них, не б'є по місту і мирним кварталам. Ми відриваємося від Авдіївки, стаємо в поля і ліси. Відповідно, менше страждають мирні жителі. Та і б'ють по місту, швидше за все, для того, щоб після того, як з'являються жертви, добитися режиму тиші і за пів-дня-день підготуватися до ведення нових бойових дій.

            Моя дружина в "Однокласниках" переписувалася з моїми російськими товаришами по навчанню. Вони постійно передають привіти. У них озлоблення немає. Але вони не розуміють, чому у нас йде війна. Хоча фашистами не назвали жодного разу. 363Коли я отримав недержавний орден "Народний герой України", дружина похвалилася цим, і мене навіть поздоровляли! Але ніхто з тих, хто зі мною служив, зараз не служить, не воює проти нас. Усі звільнилися...

    Валерія Гудзя на нагородженні орденом "Народний герой України" представляли і його учень Віталій Горкун, і командир 7-ої роти 72-ої бригади Богдан Гарнага, який спеціально для цього приїхав з позиції "Зеніт", яка знаходиться у безпосередній близькості від Донецького аеропорту, і журналіст "24 каналу" Володимир Рунєц

            В Маріуполі нагороду "Народний герой України" Валерію Гудзю вручав музикант Олександр Положинский. 362Після представлення підполковника товаришами по службі і волонтерами лідер групи "Тартак" підійшов до мікрофону:

    - Пам'ятається, я уперше приїхав в 72-у бригаду, щоб виступити перед солдатами. І почув, як Валерій Гудзь говорив зі своїми підлеглими, які запитали : "А якщо нам музика не сподобається"? "Якщо до вас вже приїхали люди, значить, вам сподобається. Це наказ", - була відповідь підполковника.

- Ви самі з Борисполя. В Донецькій області доводилося бувати раніше?

            - Ніколи. Але люди тут нормальні. Розпочинаєш з них спілкуватися - і розумієш, що вони довірливі. У цьому їх проблема. Вони сприймають і вбирають ту інформацію, яку їм дають. Тому Росії і вдалося розгорнути їх проти нас. Я багато спілкувався з людьми і в Краснопартизанську, і у Волновасі, і в Авдіївці. Так, є шкуродери і садисти. Тому потрібно воювати, захищати країну, щоб такі не розповзлися по Україні.

ЧИТАЙТЕ:  Як розірвати замкнене коло сепаратизму на Донбасі

- Як ви відпочиваєте на війні? Знаходьте час, щоб розслабитися?

            - Відпочинок - це ранок, зарядка. Коли я біжу, це відпочинок. В цей час мене ніхто не чіпає. Я без телефона. І увечері, після восьми, хвилин тридцять можу поспілкуватися по телефону з рідними. А ніч - дивлячись яка, звичайно. Можна іноді і годин вісім поспати, хоча частіше, звичайно, уриваєш годину-дві. Але я привчив себе відразу відключатися. Відпочивати ж потрібно.

- Чим ваш син займається?

            - Служив спочатку з нами. Він був в протитанковому дивізіоні. Коли його підвищили до замкомбрига, добрі люди, які скрізь знайдуться, відразу написали: корупція. А я ось не розумію, яка корупція, якщо воюють син і батько. У результаті його перевели в 30-у бригаду. У 2-й мотопіхотний батальйон. Син спортсмен. Закінчував спортивний коледж в Переяславі-Хмельницькому. Син, мені здається, жорсткіший за характером, ніж я. З 7 класу я віддав його в спортивний інтернат. У нього були добрі результати по боксу.

            Займався у Олександра Поліщука, тренера братів Кличків, Дзинзирука, Нужненко. Став майстром спорту. І ми зупинилися. Почала підніматися така молодь, що ми просто очамріли. Син не витримував конкуренції. Бути в десятці, а не в трійці кращих, сенсу немає. Почав викладати. А потім сказав: "Мені соромно: ти там, на війні, а я тут. Мене запитують, де батько. Я розповідаю, а сам думаю, чому ж я, 23-річний мужик, не з тобою". Пам'ятаю, голова у мене пухнула. Лежу і думаю: куди я його відпускаю...

            Дочка цього року закінчила школу. ЗНО здавала. Ох, ми усією сім'єю спереживалися. Хочу, щоб вона поступила в Київський національний університет імені Тараса Шевченка і отримала професію "військовий журналіст". Подивимося, як вийде. В крайньому випадку, поїде вчитися у Львів.

361    Що я люблю робити удома? Лежати на дивані і дивитися телевізор. Особливо старі фільми: "Ати-бати йшли солдати", "У бій йдуть тільки старі". У них душа людини непогано передана. Ті актори віддавалися своїй роботі повністю. Так само неймовірно працює на сцені актриса Світлана Орличенко! Живе! Якщо кожен так робитиме на війні, то ми скоро переможемо. 

Після спектаклю в Театрі на лівому березі Валерій Гудзь з дружиною і друзями пройшов за куліси, щоб подякувати актрисі Світлані Орличенко за запрошення

Джерело.     «Ветерани.UA»