ГоловнаВійнаНа захисті УкраїниВони займали висоти під вогнем ворожих танків…

Вони займали висоти під вогнем ворожих танків…

476            На початку 2015 року в районі донецького аеропорту розгорілися жорстокі бої, що не припинялися ні вдень, ні вночі. Застосовуючи маневр та підтримку артилерії, наші підрозділи наносили противнику значних втрат, проте бойовики вводили в бій нові сотні «гарматного м’яса». Підрозділи Збройних Сил виснажувались у цій «м’ясорубці». Тоді, у відповідь на масовані атаки терористів, керівництво антитерористичної операції почало перекидати під Донецьк резерви. Одним із них стали десантники 13-го окремого аеромобільного батальйону.

Про героїзм своїх бойових побратимів кореспонденту видання «Народна Армія» розповів майор Петро Маснюк, який був безпосереднім учасником згаданих подій.

            У січні 2015 року 13-й батальйон 95-ї окремої аеромобільної бригади перебував в пункті постійної дислокації в Житомирі, відновлюючи боєздатність. У суботу, 17 січня, команда «Збір» застала десантників… у Почаєві, на організованій волонтерами екскурсії, де військові були разом із сім’ями. Тож десантники терміново повернулися до частини.

            На збори підрозділам дали всього одну годину. З батальйону сформували дві тактичні групи. Бійців першої групи направили на підсилення оборони Пісків — село, що розташоване поруч із донецьким аеропортом, його і сам аеропорт оскаженіло штурмували бойовики, намагаючись за будь-яку ціну вибити звідти українських захисників. Закріплюватись і вступати в бій десантникам довелось з ходу. А ситуація на той час була дуже складною. Ворожа артилерія практично безперервно вела вогонь по населеному пункту, намагаючись зрівняти його із землею та позбавити українців можливості укриватися та оборонятися. Великими силами, маючи десятки танків і за підтримки ствольної та реактивної артилерії, противник раз у раз атакував позиції українських військ одразу на декількох ділянках. Але щоразу, отримавши гідну відсіч і зазнавши відчутних втрат, бойовики змушені були відступати на свої позиції.

Друга тактична група десантників прибула під Донецьк до населеного пункту Ласточкине через кілька днів — 23 січня. Не встигли наші бійці розташуватись, як бойовики почали обстрілювати їх з мінометів, а на другий день накрили шквалом вогню з «Градів».

            Завданням цієї групи був штурм і взяття шахти, що розташована між Авдіївкою та Спартаком. Це був один із опорних пунктів терористів. Раніше наші військовики вже робили кілька спроб узяти шахту, але жодна не була успішною. Позиції «сєпарів» були добре укріплені та мали потужну артилерійську підтримку. Сама ж шахта в тактичному плані мала важливе значення. З її будівель та териконів працювали снайпери та артилерійські корегувальники противника, що дуже заважало діяти нашим підрозділам.

            О 8 ранку бійці 13-го батальйону разом із 1-м батальйоном 95-ї бригади пішли на штурм. Перед десантниками йшла БМР — бойова машина розмінування, яка проробила прохід у мінному полі. Атакуючих прикривала артилерія, що практично не давала підняти бойовикам голови, прямою наводкою били наші танки. Бойовики намагалися чинити опір. Але чи то допоміг густий туман, чи то бойовики не очікували такої зухвалості від десантників, та через півтори години шахта була зайнята українцями. Проте відкинути бойовиків далеко не вдалося — між позиціями сторін було всього 337 метрів. Саме таку цифру видали артилеристи, вимірявши відстань своїми приладами.

            Десантники закріпились і зайняли оборону на шахті. Всі розуміли — бойовики не змиряться із втратою вигідних позицій. І справді, через деякий час противник почав гатити по українцях із всього, що тільки можна: артилерії, мінометів, реактивних систем залпового вогню. І так усі десять днів, що десантники утримували об’єкт. Зранку до вечора тривав обстріл, а коли темніло, терористи вдавалися до атак. Кожний з таких штурмів супроводжувався «зливою» вогню з гранатометів. Як згодом розповідали наші бійці, бойовики йшли, мов навіжені. Українці нищили їх десятками, але кількість «бажаючих» потрапити під перехресний вогонь десантників не зменшувалась. Та попри все — зусилля ворога залишалися марними. Велика в тому заслуга українських артилеристів і мінометників, які надали своїм підрозділам ефективну вогневу підтримку. Якби не гармаші, хтозна, чи втримались би десантники бодай добу. Не менш ефективно було організоване й постачання харчів та боєприпасів.

            Згодом десантників на позиціях поміняли бійці 11-го окремого мотопіхотного батальйону. Дехто з «крилатих піхотинців» вже радів, мовляв, відведуть у тил, на відпочинок. Але командування мало інші плани. Перед десантниками 13-го батальйону постало нове завдання: взяти населений пункт Спартак.

            Це селище, у якому на той момент людей вже не було. Цей населений пункт був перетворений бойовиками фактично на потужний укріплений район: добре облаштовані в інженерному відношенні та залиті бетоном позиції, укріплення, окопи та ходи сполучення. Всі підступи пристріляні артилерією. За даними розвідки, в районі Спартака противник зосередив чималі сили, підкріплені танками.

475            Бій був важким. Уже на перших хвилинах наступу десантники втратили два БТРи, на їхні голови падали десятки снарядів і мін. Здавалось, повітря повністю нашпиговане смертоносним металом. Наступаючи двома охоплюючими напрямками, українці йшли практично наосліп — заважав густий туман. Він хоч і приховував порядки наступаючих, але водночас не давав можливості орієнтуватись та вести прицільний вогонь по вогневих точках бойовиків. Штурм тривав кілька годин, але захопити населений пункт, перетворений на фортецю, було неможливо.

            Після невдалої спроби штурму десантників відвели в район зосередження. Там вони провели доукомплектування боєприпасами, дозаправку і вирушили в тил. Здавалося, нарешті додому. Але відправитись на відпочинок бійцям не довелось. На марші «крилатих піхотинців» наздогнала інша команда: їх перекидали в чергове проблемне місце — під Дебальцеве. Просто на дорозі колона розвернулась і вирушила за новим маршрутом — в напрямку Дебальцівського виступу і 12 лютого прибула в район Луганського.

            Десантникам належало забезпечити вихід з напівоточення підрозділів, що обороняли Дебальцеве, а для цього необхідно було зайняти дві висоти, які дозволяли контролювати трасу Дебальцеве — Артемівськ та маршрут відходу підрозділів. Після того, як вночі в районі висот «відпрацювали» розвідувальні дозори, під ранок десантники вийшли на визначені рубежі. Займати висотки довелось під вогнем танків — противник помітив пересування українських підрозділів. На необладнаній місцевості бійці ховались від обстрілу в складках місцевості, десь викопували окопи. Одну висоту бойовики постійно крили артилерією і «градами», а іншу, що була ближче до них, обстрілювали з танків.

ЧИТАЙТЕ:  Артилерія ВДВ України вчетверо збільшила вогневі «м’язи»

            «Коридор життя» десантники тримали два дні. Під постійними обстрілами їм було важко стояти на необладнаних у інженерному відношенні висотах, але ще важче було спостерігати, як колони, що виходили з-під Дебальцевого, потрапляли під вогонь ворога. Танки терористів виходили на пряму наводку і вели нещадний вогонь. Кілька разів десантники наводили на танки противника свою артилерію та відкривали вогонь з протитанкових ракетних комплексів, але ефективного результату це не давало — танки маневрували по низині, що не давало можливості поцілити в них. Усе, що могла зробити артилерія — змусити ворога часто змінювати позиції.

            Вдень обстріли українських колон здійснювали кілька Т-72 та БМП-2. Бойовики застосовували вже добре перевірену тактику — машини «крутили карусель», виїжджаючи на рубіж ведення вогню попарно і роблячи по кілька пострілів. Потім на позиції висувалась інша пара. А вночі терористи застосовували Т-90. Розвідка десантників ідентифікувала два нових російських танки. Вочевидь російсько-терористичні війська все ж побоювалися втратити дорогі машини, адже імовірність враження їх українською артилерію вдень була значно вищою. А маючи потужні прилади нічного бачення та нічні приціли, ці машини могли ефективно діяти і в темну пору. Вибравши зручний момент, якось українці все ж поцілили по одному Т-90 з ПТУРа. Але на ворожому танку спрацювала активна броня, і ракета відлетіла від броньованої машини, не завдавши їй шкоди.

ЧИТАЙТЕ:  95 бригада високомобільних десантних військ України. Пісня «Рейд»

474            Та все ж присутність десантників відіграла свою важливу роль. Як писав на своїй сторінці у соцмережі координатор групи конструкторів українських безпілотників Алекс Нойт, «коридор для виходу значною мірою був забезпечений завдяки десантурі з 95-ї оаембр. Хлопці розгромили кілька російських підрозділів, і тримають коридор досі». На ділянці, яку контролював 13-й аеромобільний батальйон, піхота противника була скована і ефективно діяти не могла. Саме через це, попри всі намагання, бойовикам не вдалось перерізати дорогу, по якій висувались українські підрозділи. Українська «десантура» стала ворогу, як то кажуть, поперек горла. Двічі терористи намагались скинути українських бійців з висот — штурмові групи у 5–6 танків за підтримки піхоти йшли наступом на висоти. І знову наша артилерія врятувала ситуацію. По ворогах починали бити гаубиці Д-30 та міномети, піхота залягала, а танки без її підтримки вперед не йшли. Саме завдяки десантникам командуванню АТО вдалось реалізувати план виводу українських підрозділів з-під напівоточеного Дебальцевого.

         З того виїзду не повернулись 6 воїнів. Ще 25 залишились у госпіталях. Решта бійців 13-го окремого аеромобільного батальйону зараз перебувають у пункті постійної дислокації. Але в будь-який час вони готові вирушити на виконання завдань будь-якої складності, як говорять самі десантники, «хоч до чорта в пекло». Війна дала їм вже не один урок, і ці хлопці знають, що кажуть. 

Роман Туровець       «Народна Армія»     «Ветерани.UA»