ГоловнаРух ветеранівВолонтерствоЮлія Толмачова і Сергій Адам'як: "Армія зараз стала іншою, вона виросла, проте є нюанси"

Юлія Толмачова і Сергій Адам'як: "Армія зараз стала іншою, вона виросла, проте є нюанси"

102А взагалі, ми хворі цією війною. Волонтери, так само як і військові, багато бачили і чимало пройшли, тому кидати все на півдорозі не можна.

            Більше двох тижнів тому в районі селища Зайцево, Донецької області, терористи обстріляли машину волонтерів Юлії Толмачової та Сергія Адам'яка. Обидва отримали поранення і були евакуйовані в лікарню імені Мечникова в Дніпрі.

            Коли волонтери виїжджали з села, Юлія зняла бронік і каску, каже, була впевнена, що дороги не обстрілюють. В результаті у жінки травмовано обличчя. Сергій же, незважаючи на те, що залишався в засобах особистої безпеки, отримав поранення в руку.

            "Мне звонили ребята, которые осмотрели мою машину, сказали, что в нас стреляли из винтовки "Сумрак", и что по нам попали только осколки, но если бы снайпер сдвинулся на сантиметр, могло бы быть два трупа", - пояснює Юлія.

315ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Волонтерка Юлія Толмачова: «У нас діє принцип: допомагати тільки тим бійцям, які стоять на передових позиціях».

            "А вообще, снайпера работали с террикона. Сережа начал сильно кричать, я не могла понять, почему. А потом стекла начали вылетать, что-то перед носом пролетело – это все в одно мгновение произошло. Потом поняла, что ничего не вижу. Хотела протереть глаза, а у меня руки в кровище. Стало ясно, что ранили. Крикнула Сергею: "Гони". И он с подбитой рукой дотянул 200 метров до блокпоста. Там наши ребята нас вытащили и стали оказывать помощь. Вызвали "АСАП", медики - молодцы сделали все что надо, и эвакуировали нас в Бахмут".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Врятувати кінцівку: «Біотех» очима солдата

            Юлія та Сергій їздять на фронт вже близько двох років. Сергій - мешканець Бердичева. Як тільки почався Майдан, чоловік фактично перестав займатися своїм бізнесом, передавши справи дружині, і, як каже сам, з 3 грудня 13-го року по сьогоднішній день він активіст і волонтер. Був головою Самооборони Бердичева, яка нині переросла в спільноту учасників АТО і волонтерів. Влітку проводить сплави на плоту по Дністру, але не тільки для туристів, а й для атошников, в якості реабілітації.

            "В мене вже декілька разів підривало кришу, хотів і контракт підписати, але розумію, що тут повно роботи",розповідає волонтер. "Я в Бердичеві займаюся допомогою і хлопцям, і їх сім’ям. Бо від армії наче вже є постачання, але не завжди таке, як потрібно. Взяти ту ж форму. Зараз пацани зобов’язані "піксельку" носити, то, щоб не було проблем з начальством, ми беремо ту ж тканину, але білоруську, там якісний матеріал, і в Житомирі підшиваємо фліс. Така форма краща і хоч "дихає"".

            Враховуючи, що на фронт доводиться їздити дуже часто, Юлія та Сергій побачили багато. Як самі кажуть, бували під різними обстрілами. Але, тим не менш, зупинятися не збираються.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Волонтери з Яремче: «Всі ми робимо це для перемоги. Хлопцям-сили і здоров’я! Ми обов’язково переможемо»

            "Стрьом постійний, бо тільки дурак не боїться, але все одно працюємо. Тому як заживуть кості, то ми продовжимо їздити на схід", - ділиться бердичівський волонтер своїми планами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Марина Бондас: «Якщо мені хтось скаже: «Вибирай: гратимеш у Берлінській філармонії чи для наших бійців у АТО?» — не задумуючись, виберу друге»

103            "Ми ж постійно на війні. Якось під танки під донецьким аеропортом попали: гнали скору, бус допомоги, а попереду були пацани з 93. Повз нас проїжджала цивільна скора і засвітила фарами цілу колону, а по дорозі працював сєпарський танчик, то коли побачив куди треба лупити – почав прямою наводкою по нас. І таке досить часто трапляється. Ми ж і на "промку" їздимо, живемо там пару днів, а потім далі розвозимо все по позиціях"

            У палаті Юлії на підвіконні багато букетів, які принесли різні відвідувачі - від військових до мерів Дніпра та Житомира.

            "Мне ребята с "промки" привезли 100 тюльпанов, половину уже выбросила. Парней комбат прислал прямо сюда – это очень приятно", - посміхаючись розповідає волонтер.

            Будучи власницею магазину в Житомирі та головою фонду допомоги онкохворим дітям, Юлія стала їздити в зону АТО навесні 14-го року.

            "Сначала мы собрали помощь для 95-ой бригады, а потом, когда нам сказали, что посылки не доходят, я решила ездить сама. Один мой друг сказал, что у него товарищ – замкомбрига 30-ки, и что они стоят в Луганской области, а с обеспечением туго. Я когда посмотрела на ребят, а они были в спортивных штанах, резиновых шлепанцах, либо в этой форме страшной "Дубок", была шокирована. Поняла, что надо искать средства и помогать армии, добровольцам.

            А вот 10 августа 14 года, со мной случился переломный момент. Тогда колона с нашими парнями попала под обстрел, я тоже была там. Мы ехали из Лутугино с 24-ой и 80-ой бригадами. Много машин сгорело, под "Градами" три часа сидели. Тогда погиб боец Юра. Я видела, что этот мальчишка уходит, а у него был осколок от мины в шее, он взял меня крепко-крепко за руку и сказал: "Поклянись, что приедешь победу во Львове встречать!" - я ему ответила, что я обязательно приеду. Юра таки умер, а я дала себе слово, что раз мне дали шанс выжить, значит, буду помогать ребятам сколько смогу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Яна Зінкевич: Країна знову переплутала героїв і злочинців

            Поначалу искать деньги было очень сложно. Я пошла к житомирским бизнесменам, естественно, каждый кричал, что уже помогает такой-то бригаде и мне не будет. Последним к кому я пришла был Розенблат Борис Семенович – и он согласился выделить средства на ребят. Купил порядка 50 касок, броников штук 40, 2 прицела ночного виденья. Много всего. А на фронте, видя нашу деятельность, бойцы друг другу рассказывали к кому можно обращаться, если что-то нужно. Вот так все потихоньку и завертелось.

            Со временем я перезнакомилась с другими людьми, которые что-то возили военным, в том числе и с журналистом Ромой Бочкалой. Потом наше знакомство переросло в благотворительную организацию батальон "Волонтер". Мы уже давно работаем вдоль всей линии фронта.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Чисте небо" - пункт волонтерської допомоги на Південному залізничному вокзалі

104            Помогать мы не устали. Я тут недавно в Мечникова 100 долларов, которые мне мой друг подарил на 8 марта, передала раненому парнишке. Ему всего 19 лет, и он тяжелый, без обеих ног. А мой друг, его зовут Вадим, который эти деньги привез, однажды помог и мне. Я как-то под Полтавой два колеса разбила, остановилась, чтоб менять, мимо ехала машина – и подъехала к моей. Вышел мужчина и спросил, куда я еду, я сказала, что в Авдеевку. Он удивился, что на таких колесах. И подарил мне насос и компрессор. А потом, наверное, раз 5 обошел мою машину, и дал телефон СТО в Харькове. Сказал, что там мне дадут 2 новых колеса. Но в итоге там, на СТО, мне поставили 4 колеса и 4 новых диска. Я просто обалдела, когда это увидела, потому что в чудеса, как и в такую помощь не верю. А когда спросила за что это мне, работники станции сказали, что это подарок, ведь Вы же в АТО едете. Я позвонила их шефу, чтоб поблагодарить и сказать, что у меня нет слов. А он ответил, что не меня благодарите, а моего друга Вадима – он генерал таможенной службы. Вот так и познакомились."

            Не змовляючись і Юлія, і Сергій розповідають, що найважче для них обох – возити додому загиблих.

            "Навіть не настільки страшно, коли ти бачиш тих поранених пацанів, чи двохсотих, ніж коли ти їх додому привозиш", - згадує Сергій. - Бувало й таке, що жінки під колеса кидались"

            "Когда погибшего домой заносишь, психологически – это очень страшно", - говорит Юлия. "Обычно, когда парней везешь, никогда не разговариваешь в дороге. Бойцы, которые сопровождают, тоже молчат. Вот последний раз мы везли мальчика со 199 центра в Козятинский район. Ему оторвало ногу. Коля, который ехал с нами в сопровождении, он его спасти пытался во время задания - два километра нес на себе. И вот пока мы ехали, Коля всю дорогу просто тупо молчал, а потом вдруг его прорвало, что он во всем виноват. Я его пыталась переубедить, что он ни при чем, что так вышло, война ведь, но убедить его было невозможно – все повторял: "Я так с ним бежал, я так хотел его спасти, мы же дружили…""

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:… допомога військовим в Авдіївці склала майже півтора мільйони гривень.

            Крім іншої діяльності, в Житомирі Юлія очолює обласний центр допомоги учасникам АТО при облдержадміністрації. Там, за її словами, ведуться консультаційні послуги для тих, хто пройшов війну. Бійців відправляють на курортні лікування, надають психологічну реабілітацію.

            "Работы с бойцами много, есть и результаты. Помогаем с квартирами. Очень сложный процесс –получение земли. Ее выдают, но не по 5 участков, а по одному, и парни выдирают то, что им положено, зубами", - пояснює Юлія.

            "А вообще, мы больны этой войной. Волонтеры, так же как и военные, многое видели и немало прошли, так что бросать все на полпути нельзя. Хотя отдохнуть надо. Я как раз собиралась 11 марта куда-то поехать и так, чтоб отключить телефон, интернет, но вот попала в госпиталь."

            Під час останньої поїздки, коли волонтерів поранило, вони пригнали військовим два джипа, броньовик, привезли оптику, далекомір, планшети і ще декілька необхідних речей. Спонсорів знайшов Роман Бочкала. Юлія та Сергій вважають, що армія зараз стала іншою, що вона виросла, але є й інші нюанси – мотивованих людей менше, а ще є банальна втома від того, що конфлікт затягується.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Центр волонтерів "People's Project"

            "Загалом зараз хоть щось і робиться владою, але якось через одне місце. От блокада показала реальний чиряк. І за що ми воюємо, за бабки Ахмєтова, чи що?"обурюється Сергій. "Сєпарів захищаємо, даємо їм фактично роботу, але разом з тим одночасно головне, щоб те, що відбувається, не привело до розвала в суспільстві".

            "Если до войны для меня вообще не было такой специальности, как военные, казалось, что это какие-то бездельники, то сейчас я понимаю, что это боги", - підсумовує Юлія. Но есть проблема, что ребята приходят домой и многим нужна психологическая реабилитация. У нас в стране очень мало специалистов, которые могут дать им квалифицированную помощь. Поэтому даже, когда закончатся боевые действия, я буду продолжать помогать бойцам в цивильной жизни. Проблем впереди еще очень много, и решать их придется долго".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: рубрика ВОЛОНТЕРСТВО

101

            І Юлія, і Сергій відзначають, що війна їх змінила, причому в корені.

         "Я коли вдома, то не можу собі місця знайти. Дах рве їхати назад. Це певний адреналін, і стільки пацанів дзвонять, чекають на нас. Як і їх родини теж, вони нам всі вже як свої".

         "У меня была совсем другая жизнь, а сейчас я на все смотрю иначе. Я была спортсменкой и достаточно жестким человеком, а сейчас мне все говорят: "Ты стала другой, Толмачева, ты стала добрая!"

            P.S.: зараз Сергія перевели в київський військовий шпиталь, а Юлія 24 березня була виписана після реабілітації з госпіталю. 

Текст и фото: Вікторія Ясінська    Джерело.     «Ветерани.UA»

jooble